Туреччина мала свого Ататюрка, Україна не має його досі й, можливо, не матиме ще довго. Зате ми мали «батька всіх народів – Сталіна». У кожного народу свій шлях до незалежності й процвітання.Сучасна Туреччина – успішна унітарна держава, член НАТО, з однією із найсильніших армій у світі – відбулася завдяки радикальним реформам у всіх галузях, які проводилися дуже швидко і без найменшого озирання на сусідів. Втім, у 20-х роках світ не був настільки глобалізований, щоб впливати на турецькі реформи, зокрема націоналізацію іноземних компаній й міжетнічні стосунки всередині держави, які б нині привели до міжнародних санкцій. Але на початок ХХ сторіччя це була відстала країна, знекровлена війнами, яку тягнуло на дно цивілізації старе управління, і яку останній султан був готовий віддати під іноземний протекторат, тільки б зберегти видимість влади.Така доля багатьох імперій, і так могло б статися, якби не політичному обрії не з’явився Мустафа Кемаль і не підняв народ на повстання. Це нагадує казку, однак секрет успіху політики Мустафи Кемаля полягає в тому, що гарантією його реформ стала армія ( він був військовим), а гарантією несходження у воєнну диктатуру стали реформи, орієнтовані на Європу. Всі реформи проводились одночасно: економічні, правові, соціальні й культурні. Була сформульована національна доктрина, суть якої полягає в так званому оборонному націоналізмі: ми не хочемо чужого і нашого не віддамо. Імперія відносно безболісно перетворилась на республіку.
Ось як швидко проводились реформи ( час завершення):
1922 – ліквідація султанату;
1923 – проголошення республіки;
1924 – ліквідація халіфату;
1925 – запровадження світського навчання, реформа одягу;
1926 – прийняття кримінального та цивільного кодексу європейського зразка;
1928 – перехід на латиницю, очищення турецької мови від арабських та перських запозичень, відділення релігії від держави;
1934 – надання вибочого права жінкам, скасування титулів, запровадження прізвищ;
1935 – створення національних банків і національної промисловості.
Якби хоча б одна з реформ не була здійснена, поразки зазнав би весь процес.

Щодо економіки, реформа якої вважається у нас чомусь найважливішою, то уряд Кемаля вдався до практики етатизму ( державного регулювання, коли важливі сектори економіки перебувають у державній власності), водночас відкривши шлях для іноземних інвесторів.У 30-і роки Туреччина стала третьою країною в світі, економіка якої стрімко розвивалась. Ллойд Джордж вбачав успіх реформ у тому, що Мустафі Кемалю вдалося розбудити в власному народі самоусвідомлення:» Під його знамена натовпами стікались добровольці, натхненні його рішучістю до останньої краплі крові пручатися розділу країни… Кемаль заново розбудив колишню гордість у правлячій касті, чия військова доблесть колись допомогла розгромити арабів і Візантійську імперію, довела переможні армії до самого серця Західної Європи…» Отже, націоналізм і ще раз націоналізм завжди є рушійною силою кожного народу, який прагне побудувати успішну державу. В основі турецького націоналізму, згідно кемалізму, лежать такі принципи: 1.Пакт про національну згоду.2. Національне виховання. 3. Національна культура.4.Єдність мови, історії і культури. 5. Турецька самосвідомість. 6. Духовні цінності.
Пам’ятаєте сцену з опери «Запорожець за Дунаєм», де козак одягає чалму й халат і жартує : «Тепер я турок, не козак» ? Виявилося, що одяг, полігамія, релігійна обрядовість, арабський алфавіт – все це не так важливо, як мова та історія рідної землі, моральні чесноти, справедливість. Вони існуватимуть навіть під європейським капелюхом і костюмом з галстуком. У нас від подібних принципів, які задекларувала б майбутня українська влада, багатьох би знудило, бо дух лібералізму помилково ототожнюється з європейськістю, а націоналізм вважають диким атавізмом. Європа, на думку декого з наших псевдоінтелектуалів, заперечує національне виховання, національну культуру, духовні цінності, хоча насправді – не заперечує, бо давно не помічає цього в себе, воно природнє як повітря і вода зі струмка.Воно записане не в конституції, а в свідомості. На нього ніхто не посягає. Боротьба за самовизначення нації давно завершена. А у нас тільки починається на рівні державотворчості.Ті пострадянські республіки, які не боялись образити колишнього «старшого брата» й запровадили «недогромадянство», зараз у Євросоюзі, а по інших досі блукає привид комунізму і мультикультурності в особливо збоченому вигляді.
Здавалося б, колишній Османській імперії не треба було проводити мовну реформу, ніхто ж не витісняв турецьку мову, але без цієї реформи Туреччина ніколи б не стала сильною і відкритою до запозичень найкращого в інших народів, не могла би пропагувати свою культуру в світі. Основні месиджі для громадян Туреччини і зараз звучать як і у минулому столітті: «Кожен громадянин Туреччини – турок і повинен розмовляти турецькою. Грек він, вірменин чи єврей – в Туреччині всі турки. Я щасливий з того, що я турок.» Політика кемалістів стосовно етнічних меншин була і є дуже жорсткою, але сильних не судять, а слабкі завжди знайдуть собі виправдання.
Україна після Януковмча виглядає зараз як після скасування султанату, тільки на чолі уряду нема такого собі Мустафи Кемаля, який знає ціну миру, бо півжиття воював.Він націоналізував майно вельмож, іноземних компаній, і не заліз у шалені борги, які потрібно віддавати.Можна підсміюватися, як студенти з Анкари: «Турецький громадянин – це людина, яка одружується по швейцарському цивільному праву, засужується по італійському кримінальному кодексу, судиться по німецькому процесуальному кодексу, цією людиною керують на основі французького адміністративного права і ховають її за канонами ісламу».Однак це працює в Туреччині. І можливо, працюватиме в Україні, якій доводиться запрошувати варягів, щоб подолати корупцію і шалений опір «колишніх». Але наші очільники традиційно забувають, що культурна реформа так само важлива як економічна, що боротьба з чужою і шкідливою ідеологією важливіша ніж дипломатія. У Туреччині все абсолютно турецькою мовою, всі телеканали, іноземні дублюються турецькою, тут чудово розуміють, що у поліетнічній державі, яка шкодує грошей на автохтонну національну культуру, рано чи пізно виникає сепаратизм.Що вже казати про постколоніальну державу – її неминуче чекає війна як в Україні, або повторна повзуча колонізація як у Білорусі. Мова і культура – це той цемент, який скріплює націю. Не релігія, не авторитарний лідер, а глибокі реформи, спрямовані егоїстично на користь свого народу, творять на руїні імперії незалежну процвітаючу державу. Чи на руїні колонії, яка веде примарну, офіційно неооголошену, але криваву війну з тоталітарним монстром, забуваючи, що без ідеологічного фронту, на самих лише політкоректності й толерантності, ніколи її не виграє.