Носії української мови чи споживачі україномовного продукту втягнуті у справжню війну. На них нападають з усіх боків люди, які не розуміють, що мова як зброя мусить бути добре вигостреною і триматися руки.На лівому фланзі – фемінітивники, прихильники англіцизмів і того, що писати і розмовляти треба так, аби без проблем перекласти текст чи розмову англійською мовою. На правому – борці за існування лише єдиної канонічної літературної мови на основі полтавського діалекту, вороги галіцизмів, переконані, що місцеві говірки -то польський, румунський чи угорський суржик. Я виросла в селі й знаю, що таке бур’яни і боротися з ними культурні рослини повинні разом з людьми, щоб не втратити життєвої сили. А деякі бур’яни, наприклад, лобода, щириця, хрін, кропива своєю харчовою цінністю перевершують глибоко шановану картоплю. Не кажу вже про лікувальні властивості осоту, грициків і навіть пирію. Знищите їх гербіцидами – деградуєте і вимрете. От чого нам не треба – це російських матюків, які у с/г відповідають контрабандно завезеним добривам, від яких вмирають птахи і бджоли. Світ так придумано Богом, що в ньому кожне Його творіння має своє місце. А от дияволу туди зась.
І ті, і ті вояки прагнуть викинути за тимчасовий пліт вкорінені слова і словоформи, які створювались не одне століття .Змусьте правдивих лемка чи бойка правильно наголошувати слова і він збожеволіє або почне заїкатись. Можливо, мовне буття видасться хаосом, але згори і зліва, там де серце, ви побачите гармонію і лад, доцільність і природність.
Письменник, якщо він не породження сучліту, яке не має мовного чуття, а отже, й таланту, має своїх ворогів: видавців, яким треба, щоб «попроще», редакторів, найгіршими з яких є колишні вчителі української мови, вони здатні так вихолостити ваш текст, що він перетвориться на діловий документ, і читачів, яким ліньки пізнавати невідомі слова. Я колись спостерігала, як слухачі літературної школи легко читали вірші Первомайського та Кисельова, і спотикались на Антоничі та Стусі. Усі четверо – великі українські поети. Те саме можна сказати про Василя Стефаника чи Івана Нечуя-Левицького. Віддавати перевагу комусь одному з них – свідчення вбогості. Намагатись догодити всім – це догодити найледачішим і найтупішим.
Учора я була на презентації книги мовознавиці Ганни Дидик-Меуш « Мокряни. Говірка маминого села.Словник» ( Львів, «Піраміда»).Село Мокряни – третє село від мого Урожа, але я відчула різницю між тим, як розмовляють в обох селах.І це мене дуже тішить, бо десятиліття літературної праці і проживання у місті не вбили у мені здатності відчувати найдрібніші відмінності. І це ще один привід боротись за живу, багату і красиву мову, в комплекті, а не просто за живу чи красиву. Це як з вишиванкою – бувають дуже красиві, дуже дорогі, але найдорожча та, яку вишила твоя мама чи ти сама.
Забула ще одне. Ще з совка, який намагався «зблизити» українську мову з мовою окупанта, тягнеться неписане правило: діалект можна вживати тільки в мові персонажів. Авторська мусить бути наближеною до літературної. Ая.
«Великодні сьвьита пахли, як Бабині паски. Стоют ми перед вочима. Їх, певно, з десіть, або й більше. Розложені на столі на ганку, припечені, ладненечкі, і кажда йинча, на каждій пасці повироблювано з простого кіста всяке-ріжне. На єдній викладено зверха гілку винограду, на другій – пташки, на третій написано «Христос воскрес», на йинчих- хрестик виложено. Коло пасок три величезні хліби з кмином, тиж спечені в пйицу.» (стор.177)
А ви, бідні, купили собі «кекс пасхальний», политий цукровою поливою і дико розмальований. Воістину, яка мова, таке й буття.