«Це було після Різдва 1921 року. Як дуже здивувався я, коли побачив на подвір’ї прямуючого до мене Леонтовича. Він був убраний в старе пальто,на голові у нього була оригінальна шапка, яку пошила йому дружина зі старого одіяла,на руках рукавиці на один палець, а штани – сіро-чорного кольору, з великими фіолетовими латками. Та він ще ніс на паличці зав’язаний у великий платок гостинець для мене – калачі. Це був назверх бездомний подорожній, голодуючий, аж ніяк  не Леонтович. Я засипав його цілою в‘язкою різних питань: що чувати у Тульчині, як поживаєте,що робите. Він хвалився, що в Тульчині хор співав українські колядки,між тим і деякі його твори.  Багацько народу прийшло  почути тих колядок. Надзвичайно гарне враження зробили вони на слухачів». Це – спогади вчителя Якима Греха, якого знищили у 37-у. Я от думаю, що віддала би всі ці блискучі різдвяні ілюмінації,цей мегакомерційний хаос,всю цю банальну сухозлотицю, аби на мить повернутись у той час і почути, як у Тульчині хор співає «Щедрик»,»Дударик»,» Ой ходила дівчина бережком». І побачити чоловіка, що подарував світу найпрекраснішу мелодію усіх часів, яка належить тепер людству. Чоловіка,одержимого поліфонією,надзвичайно чутливого,доброго і безкорисливого. Можна сказати – українського праведника,скромного і відкритого до світу. Коли йому казали : не йди сам,бо розбишаки нападуть,він сміявся і казав, що вони ліпше знайдуть,ніж його латані лахи, а він з ними побалакає про гармонію у Всесвіті. І вони мирно розійдуться. І ось  такого блаженного, що на свої гроші купував селянам музичні інструменти,вбив чекіст,а не розбишаки. Тут він мав рацію. Він цілий вечір співав тому чекістові,а той його вбив сплячого у власній  хаті.

Українські музиканти – найбільш небезпечні. Максима Березовського довели до самогубства за те, що хотів писати музику для українців,Артема Веделя знищили у божевільні, Денис Січинський помер з голоду сам-саміський  у Станіславові,Володимира Івасюка вбили. Музика має величезну владу над людиною. Тільки поезія може до неї наблизитись. Української музики зараз не чути. Вона наче струмок пробивається на фестивалях, невеликих концертах,  в Ютубі. Я маю на увазі справжню музику,яка торкається українського серця, а не викаблучується під африканські ритми, не пересипану блатняком і примітивом. Яка наче краплі, що падають зі стріхи у відлигу,як стомлена хода женця, що вертається з поля, як гойдання колиски і щебет жайворонка, як вітер,що проривається між гори. Не відчувши – засохли,не збагнувши – відкинули. І не мають доступу, як у часи Валуєвського циркуляру. Українську музику душать не циркуляри, а  страх влади перед національним відродженням.Тому ті, хто творив як то має бути – ходять безмовні наче мерці, бо живим позакладало вуха.

Щедрість Леонтовича – це щедрість українців, які вмирали від голоду на найбагатших чорноземах, які віддають найкращих синів, щоб вони захищали часом навіть тих, хто навіть мізинця їхнього не вартий: жадібних, підступних перевертнів без коріння. Але в цій нечуваній щедрості є те, що підіймає Україну над світом, як підняло колись Дон Кіхота над іспанським королівством. Те, що миле Господу – дух,краса,гармонія.

Може,колись небі засяє зірка на ім’я Леонтович. Може,добрі руки відбудують його родинне гніздо, яке руйнується. Це потрібно не йому,він давно вже у раю керує ангельським хором.А тим, хто цієї зимової ночі в голоді і в холоді творить,а не тішиться багатим столом і слухає вульгарний спів дилетантів та масні жарти коміків. До кого йде бездомний подорожній Леонтович із вузликом калачів.