Опублікувавши свій іронічний пост про люстрацію літпроцесу, який випадав з мого стилю, що помітили чиїсь чіпкі молоді оченята, я й не думала, що в декого з критиків і письменників  в уяві виникнуть сміттєві баки й вони втратять сон напередодні ночі виборів. Нікому з них не спадало на думку,що провокація наздожене людей, які самі люблять провокувати, битись за премії і конкурси, скандалити тощо. А я отримала те, що хотіла: дізналась, хто є хто. Побачила страх і відчай, надію і  посмішки, інтелігентність і вульгарність. Дуже розчарував мене один відомий письменник, що вдався до примітивного тролінгу: Пагутяк ображена і заздрить. Мабуть, старіє чоловік, такий тролінг давно не в тренді. І я старію, і наше покоління вісімдесятників старіє, і постаріють ті, хто зараз лише починає писати. Але різниця між нами все таки є. Я хочу, щоб молодим письменникам була надана можливість публікуватись і бути прочитаними якомога більшою кількістю людей без втрати ними віри в добро і красу та свою високу місію. А хтось хотів би втриматись на п’єдесталі вічно. Слава – це сонце мертвих. Такого сонця я собі ніколи не бажала.

І ще я зрозуміла, що в нас є досить багато письменників і критиків, які прагнуть нарешті розділити  літературу не за жанровою ознакою, а на серйозну і масову. Обидві мають право на існування. Я редагую рукописи в Клубі сімейного дозвілля, яке видає здебільшого масову літературу, й пишаюсь тим, що до моїх рук потрапляють книги молодих авторів. і вони,  здебільшого, задоволені моєю роботою, а я задоволена професійним підходом до справи працівників видавництва. І я хочу, щоб  у масовій літературі зростала якість. Але моє письменницьке життя – це вже інший світ. Наразі вони мирно співіснують.

Як бачите, я не живу в уявному світі. Уявний світ – це коли наївно думають, що читач потребує гострих відчуттів, а не гострих думок, опіуму, а не ліків від тих ран, яких завдають душі несправедливість світу і війна. Реальний світ української літератури зараз – це Жанна Куява, Лілія Мусіхіна, Борис Гуменюк, Сергій Пантюк, це активна діяльність Оксани Забужко, Сергія Жадана, Юрія Андруховича, блоги і публіцистика  тих письменників, які переживають трагедію України як свою власну, бо другої України нема і не буде. Розмови про зброю, які ми провадили на барикадах на Стрийській з Юрком Кучерявим, чергування там Володимира Вакуленка і Андрія Дрозди. Пів-Дзиги було на Майдані, а пів на Стрийській. А хтось затарювався харчами, горілкою  і конвертував валюту, влаштовував презентації, відпочивав у Європі, коли  на Майдані лилася кров. Не можна судити їх за це і піддавати обструкції. То була своєрідна форма самозахисту людей, які або просто боялись, або хотіли, щоб  світ був для них комфортним.

Уявний світ – це думати, що зміни в суспільстві не змінять літератури, що все залишиться як є: гламур, золоті батони,нав’язування книг лише «правильних» авторів, відсутність критики. Навіть якщо ми і Степаном Процюком, Василем Гутковським, Василем Габором, Андрієм Дроздою чи Олегом Солов’єм  та Роксаною Харчук перестанемо про це говорити, зміни неминуче настануть. І якщо в майбутньому від нашої і не нашої творчості лишиться маленький шкварок, то й це буде дуже добре. Ринкові відносини знищують літературу, тому від деяких письменників не залишиться навіть шкварок, як і від »правильних» авторів доби соцреалізму, яких теж нав’язували.Їхня місія – короткотривала. Мементо морі.Амінь.

А друга велика проблема – це комплекс меншовартості. Я пригадую, як один письменник-номенклатурник, бідося,  тряс своїм шкіряним піджаком  на трибуні казав: «Ви на мене сердитеся,бо заздрите моєму піджакові! » А в 17 столітті шляхтич Федір Винницький, якого за захланність і розбій тягали по судах, казав, що його ненавидять і переслідують,бо «завидять на мої статки і мою фортуну». Мені особисто чоловічий шкіряний піджак ні  до чого, як і давно зниклі статки і непевна фортуна Федя Винницького. Якщо чийсь роман  назвуть великим,  то він пробуде великим до наступного конкурсу Бі-Бі-Сі, рівно рік. Якщо його  через 50 років назвуть великим, то це вже щось.Трохи щось. Якщо українського письменника ставлять на одну ногу разом з Борхесом, Коельо, Стівеном Кінгом, то тут пахне не рівністю, а плагіатом, що, безперечно, у постмодерні називається по-іншому. І кожен письменник повинен вважати це дуже неприємним сигналом. Бо бути єдиним і неповторним – це найбільша честь. Одне слово, аби вас, друзі,не забалакувати, Пагутяк блефує і нікого люструвати не збирається у той спосіб, який собі уявляють її опоненти. Вона  заговорила єдиною мовою, яку розуміє укрсучліт, бо толерантні вихиляси  сприйняли б як слабкість. Надалі вона діятиме так, щоб навіть тролі плакали від зворушення. Кожен мусить люструвати себе сам. Не розкидайтесь словами, бережіть себе, друзі.Доки ми живі,у нас є шанс почати все з початку.