Чорний сон Чернігова
4Липень 5, 2019 від Галина Пагутяк
Феномен Чернігова полягає у тому, що я не знаю красивішого українського міста і водночас настільки зросійщеного. Там мешкає невеличка українська діаспора, яка при ворожому ставленні влади до державної мови намагається бодай якось покращити мовну ситуацію. Нічого не змінилось у Чернігові за 15 років, відколи я там побувала. Водії, чиновники, продавці, касири,державні службовці, офіціанти, бібліотекарі, вчителі не збираються виконувати навіть той безхребетний Закон про мову, який прийняли недавно. Тут немає, правда, агресивного сепаратизму як на Півдні, є звичайна сонна впертість і небажання знати мову свого роду. Якщо Одеса – колишній всесоюзний курорт, а Запоріжжя – феод червоних директорів, то Чернігів близько до Росії та тотально зросійщеної Біпорусі. Я не була в Сумах, але там, либонь, те саме. І щодалі, тим гірше. На тлі несамовитої краси тисячолітніх храмів відбувається дійство Беккета: очікування міфічного Годо. Може,прийде, а може,ні.У Києві дедалі частіше чути милі серцю звуки рідної і державної мови, тут – її абсолютний нуль. Путіна тут не кличуть, просто »какая разница» і «пожрать- поржать». І це набагато гірше, бо буйних сепаратистів можна притягнути до відповідальності, в майбутньому,принаймні, але що робити з людьми, які щиро вірять,що у Ніжині можна балакати по-своєму, а у обласному центрі – не комільфо, бо скажуть «село-болото»? Мер Чернігова – російськомовний також, і вся його рать так само. Пощастило Тичині й Довженку не чути цього всього. Дивуватися кадровій політиці у прикордонних областях та вотчинах червоних директорів можна безмежно, але це елементарна державна зрада, метою якої зробити з України другу Білорусь, великий колгосп, що буде не лише годувати Росію, а й постачати її рабами та гарматним м’ясом. Зараз місцеві очільники позирають на флюгер, чекають зміни влади, щоб припинити ці всі безкоштовні курси української мови та інші непотрібні забави націоналістів,й занурити Чернігів та інші міста у солодкий колоніальний сон. Загрозлива тиша панує в Чернігові, який люблять російською мовою, не припускаючи, що так можна опинитися в Чернігівській губернії Малоросії, і їхати до Києва та Львова через митниці та блокпости. Бо, дякувати Богу, Київ та Львів не можна завоювати отак просто подарунками від «старшого брата». Тоді від Харкова, Чернігова, Сум, Одеси, Запоріжжя, ба, навіть від Ужгорода, зостануться смердючі гнійники, бо всі притомні люди повернуться в українську Україну. Найгірше те, що мовне насилля здійснюють над маленькими українцями батьки, вулиця і школа, і вони не можуть опиратися. Мімікрія тільки в тваринному світі сприяє виживанню виду, а гомо сапієнс виживає завдяки розуму і серцю.
Kategoria Блог | Теги:
Галино при всій повазі до Вас. Змушений зауважити, якщо не знаєте про Чернігівців нічого то й нічого не пишіть. Чернігівці в квітні 2014-го самі розігнали любителів руського міру. Сепаратизмом в Чернігові ніколи навіть не пахло. А розмовляють російською не від того що Чернігів близько до Росії та тотально зросійщеної Біпорусі. Чернігів був містом в яке при СРСР відправляли доживати свій вік військових пенсіонерів. Звісно вони російськомовні і їх сім’ї теж. Не знаю де Ви знайшли невеличку українську діаспору і вороже ставлення влади до державної мови. Я розмовляю українською і ворожого ставлення до себе не помічав ніколи. Коли я звертаюсь до когось українською то людина теж переходить на українську, звісно якщо знає мову. Людину, коли їй за 50 ніхто не змусить вчити ще одну мову якщо вона сама того не забажає. Ситуація з українською мовою в Чернігові потроху виправляється, ще років зо два назад було значно гірше. Просто на все потрібен час. Я благаю, більше не пишіть про сни Чернігова, бо Ви не знаєте ні Чернігів, ні Чернігівців.
Це вони самі себе так називають – діаспора
Пробачте, але: “Діа́спора (грец. διασπορά — «розсіяння») — етнічна, в першу чергу релігійна (конфесійна) та мовно-культурна спільнота або сукупність індивидів, які існують та зберігаються за межами свого материнського регіону, і котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність”. Може бути, україномовне співтовариство.
Це справді страшно й гидко. Нещодавно Остапа Дроздова спитали: яка вона — щаслива Україна для нього? Він сказав, що не доживе до неї, але постарається бути щасливим сам по собі. Авжеж, саможостатній успішній людині легше бути щасливою навіть в убогій країні.
Дуже шкода притомних, але не таких реалізованих, як хотілося б, українців, які просто задихаються в цій «вигрібній ямі», з якої щасливих горизонтів не видно…