У селі я почала перечитувати «Древляни» Віктора Близнеця, видані ще у 80-і.Це така повість в новелах про дитинство.Звісно, була тоді цензура, але зараз деякі речі сприймаються зовсім по-іншому. Тоді, коли я читала вперше, мені навіть на думку не спадало зазирнути глибше і знайти символічний підтекст, ні, навіть алегорію.

Є там таке оповідання «Чмирі». Так ось:

  Ранок.Село, Косовиця. Дід у брудних підштаниках  дивиться у дірку в тині, як його працьовитий сусід порає худобу й лаштується йти косити.Старий Чмир заздрить, лютує, бо в нього на обійсті повний занепад.Родина така ледача.І сини-парубки хроплять. От він не витримує і просить порядного господаря, щоб той взяв його синів на косовицю, під свій нагляд.Неохоче той погоджується, бере лобуряк, що тільки вміють пити горілку, їсти й спати. Але поки він працює в полі, ті все одно байдикують, і обмовляють господареву дочку, що вона така-сяка із зайдами-басарабами знається.Усе це так виписано, вималювано, кожен жест, кожне слово, аж перехоплює подих.Так ще хіба писав Григір Тютюнник, царство їм обом небесне.

А вже потім я зрозуміла, що мені нагадує ця історія. Сучасний літпроцес в Україні. Заздрість, ненависть і багато балачок.Працювати ніхто не хоче, тобто писати.Аби книжка, аби піар, аби полихословити й посміятись над тими, кого вже нема, або хто ще продовжує вважати літературу святим ділом. Помер той добрий господар. А Чмирі живуть.Неголені, в стані перманентного похмілля, матюкливі.Вони вважають, що то їхня правда.

 Я пам’ятаю, як Віктор Близнець, редактор молодіжного журналу, підійшов до мене сопливої, сімнадцятирічної, й спитав, чи я погоджусь, щоб з моєї  першої повістини викинули 40 процентів, з огляду на цензуру. Я подивилась на нього, такого маленького як горобчик, тихого, й сказала: ні. І він відступив, і лице його освітилось внутрішньою посмішкою. Оце єдиний раз його бачила.

Через кілька років Віктор Близнець повісився. Чмирі його доконали.