Коли читач стає співавтором? І чи подобається це письменнику? Упродовж свого  довгого письменницького життя  я весь час над цим замислювалась, бо як читач чужих книг часто потрапляла у ситуацію, коли після читання прокидалась серед ночі і в голові у мене починали звучати цілі сторінки тексту від того місця, на якому я закінчила читати. Розумію, що таке трапляється не з усіма,що це якийсь різновид трансу.І мій розвиток сюжету не співпадав з розвитком сюжету автора.Це ніби створювався альтернативний текст.Співпадав лише стиль,все інше було моє.

Але бувають інші форми співпраці.Наприклад,  асоціативна модель творення.Ти читав ті самі книги, що й автор, і ви однаково трактуєте певні символи,врешті ви належите до тієї самої культури, і ти почуваєш себе так, ніби тебе прийнято до якогось ордену. Тоді якась згадка, цитата, образ змушують тебе пригадувати події з твого життя і ти готовий вступити у бесіду з автором чи персонажем негайно, на тих же сторінках. Але це не полеміка, це  – пробудження.

Читач може ототожнювати себе з персонажем і потім наслідувати в житті вчинки того персонажа, що є вкрай небезпечно, бо зовнішня імітація призведе до фальші, коли його душевні якості не доходять до рівня героя, позаяк наслідувач не приймає його вад, лише чесноти. Це вже виходить за межі співавторства, але у початковій фазі є намагання оселитись у книзі.

Власне, такими речами займається психологія творчості.Геніальний Виготський став одночасно співавтором Шекспіра і його Вергілієм, інтерпретуючи «Гамлета».У драмах співавтором є група акторів на чолі з режисером, але Виготський пішов далі всіх трактувань «Гамлета», атакуючи текст з усіх боків, щоб проникнути в особистість автора.

Співпереживання – найпростіший шлях до співавторства.Глибина емоції відкриває доступ до прихованих смислів.

Автори не довіряють критикам, бо ті не намагаються спершу стати читачами-співавторами, а поводять себе як варвари, що поспіхом грабують валку з товаром, хапаючи все, що  видно в темряві, хоча найцінніше завжди заховане на самому споді.

Деяким авторам подобається сліпа довіра до них читача, його відданість.Жоден читач не стане співавтором письменника, який має манію величі. Він буде тремтіти, запобігати перед ним, але не  відчує гармонії.

Нещодавно мені надіслали відгук на мій роман «Сни Юлії і Германа» студентки Сумського педуніверситету Альони Харіної, який можна назвати зразком співпраці читача з автором. З її дозволу я його опублікую, бо таке я зустріла вперше:

«Книга – це дитя мовчання. Якщо вона змушує зазирнути в себе, як у дзеркало, в якому вдається побачити істинне відображення і навіть прийняти його, тоді я вважаю, що автор і справді письмотворець за Божим призначенням. Він чесно і віддано виконує власну місію на землі. Це вселяє благоговіння, вдячність і впевненість: якщо я замерзатиму, блукаючи рядками списаних літер, він обов’язково прикриє шовковою ковдрою.

Одного осіннього вечора я потрапляю у “Сон Юлії і Германа”

Галини Пагутяк. Відчуття сну приходить відразу: не можу ні до чого доторкнутись і ніщо не може доторкнутися до мене. Дякую, Боже, що саме зараз відчуваєш мою щемну потребу в зустрічі з автором. До речі, спасибі за крила метелика. Вони напрочуд  дивовижні! Тож я відлітаю…

Тим часом Галина Пагутяк безтурботно мовчить, обмотавшись у кокон. Вона вже відбулася цим твором, бо пройшла лабіринтом сну. І тепер прагне бути відтвореною устами мене як читача. Поки ця відтвореність не відбудеться, між нашими світами залишатиметься струнна перегородка.

Зобов’язана зізнатися, йти до неї – скоріше самогубство, аніж подорож. Оскільки я є всього-на-всього пересічним читачем, а Г. Пагутяк – досвідченим майстром своєї справи, моя душа потребує захисту, аби стоїчно витримати випробування лякливою темрявою і густою тишею. Саме через це й послано янгола-охоронця – І. Канта, який допомагає повзти від одного душевного стану до іншого.

Блукаючи лабіринтом сну, часом здаюся собі сліпцем, який не може перейти дорогу. Інколи виникає внутрішній супротив. Я шукаю квітку, на яку би присіла задля відпочинку. Не знаходжу. Продовжую рухатися лабіринтом, намагаючися прикрити власну рану і витріскати неспокій із крил.

Щось знову зла(мало) всередині… Серцевий ритм приглушений, забитий, вимучений. Може, завмер між ребрами? Я відчуваю, капіляри у тілі настільки розширилися, що збільшили простір для циркуляції крові, тож зараз мої крила омиває біль і страх. Дедалі усвідомлюю, що можу увійти і не повернутися. Озирнувшися назад, все-таки приймаю це усвідомлення.

Отвір зовсім звузився, тому вимушена згинатися. Мені стає занадто темно, дуже волого і пильно. У що трансформується пекучий біль?

Бажання роздвоюється: або зупинитися і заплакати, або розсипатися на сотні мікропазлів. Обираю перше. Всьому має бути межа! Так я себе заспокоюю. Так долаю Літаючі Машини Для Вбивства (вони поспішають сягнути моєї уяви). Завдячуючи Паркам, які досить уміло пишуть рукописи на лініях долі, усе залишається під контролем, тому можу зосередитися на самому процесі сходження.

Напередодні довгоочікуваної зустрічі крила приправляє іржа часу і вони зникають. Я залишаюся стояти наодинці з власною самістю, закривши очі руками – вони роблять усе публічним.

Хочу, щоб красиве залишалося всередині.

Я падаю на коліна, пропускаю молитву шепотом по тілу, а попіл совісті пече мені губи.

Все.

Покидаю свій час, вдихаю терпкі запахи нового життя, яке наповнює артерії тіла теплом. І нарешті отримую ключ, що закриває двері до Підземного Кенігсберзька. Галина Пагутяк торкається мене й я стаю її тінню. Ми вдвох одне.»

Дякую тобі, Альоно!