Ким є письменник для школи – стало зрозуміло після провалу цьогорічного ЗНО. « Нікаму неізвестная пісатєльніца» отримала в руки інструмент піару і навіть хоче заробити на цьому. Яка реклама! «Нас абсолютно не цікавить,що думав автор». Насправді,у тихе спокійне життя української письменниці увірвалися тролі і чиновники, істоти яких вона оминала ціле життя. І явище, яке вона сприймає дуже несхвально – ПІАР.
Могло бути по-іншому. Промовчати.На питання абітурієнтів, яких завалили на завданнях 29-33,вона б відреагувала: ну,так, треба було краще вчитись, читати сучасну літературу, дорослі краще знають. Або: а що я можу зробити?
Дійсно,багато зробити я не можу. Виступити на кількох телеканалах і радіо,писати відкриті листи міністерським чиновникам, вести блог, листуватись з дітьми й батьками, постити у ФБ корисні статті. І навіть нагадувати,що колись отримала Шевченківську премію, хоча ніколи цього не робила. Запевняти,що не буду подавати на чиновників у наш праведний суд, бо мені не потрібні їхні брудні гроші і я звикла заробляти гроші власною працею.
Якби я залишилась у тій мушлі, над входом у яку написано ars longa,vita brevis , це було б найбільшою помилкою мого життя. На моєму місці так вчинив би кожен український письменник – виступив на захист дітей.І було б те саме з боку окремих громадян «нікому нєізвєстний писатель», «не чув про такого».
По суті,українські письменники – сироти в двомовній Україні, їхні книги виходять невеликими накладами, продати їх важко,бо бракує книгарень, а там,де вони є, намагаються запхати у темний куток, бо «Как найти себе богатого мужа» и «Любовницы русских императоров» , на думку менеджерів книготоргівлі, більш корисні. Деякі вчителі нарікають,що книги українських авторів – занадто складні, що врешті не є ганджем жодної літератури. Тобто письменник, на думку багатьох, мусить бути «попроще»,оскільки його лексикон більший, ніж у Еллочки Людоїдки. А з іншого боку, українським письменникам дорікають,що вони не в тренді світової літератури, закидають їм хуторянство. Між такими Сціллою і Харібдою важко дихати, не те, що жити. Але ми собі пишемо, видаємось, зустрічаємось з читачами в книгарнях, бібліотеках, і школах. Доки одного чудового дня,використавши наш текст як самі знаєте що, не починають звинувачувати у своїх же гріхах. І нас не дуже поспішають захищати ні читачі, ні видавці, ні Спілка письменників, ні Міністерство культури. Врешті, ми – дорослі. У цьому жорстокому світі найбільше потерпають,діти,інваліди і старі. І знаєте, чому? Тому що їх можна обікрасти, але не можна перетворити на рабів. У сліпій люті розтоптати як комах, принизити, ошукати,використати для своїх чорних оборудок. Класична українська література завжди була на боці скривджених і слабких, і тих, кому належить Царство Боже – дітей. А щодо сучасної …А хто її знає, ту сучасну!
Давайте,заплющимо очі й спробуємо назвати 10,ні 5 сучасних українських письменників. Я певна, що це зробить десь 5 відсотків українців,а може й менше. Чесно. Учні, вчителі, урядовці, програмісти,актори,робітники,лікарі. У них є телевізор, є комп’ютер з приколами,газета Бульвар і журнал Ліза, безкоштовно – газета Вєсті. Їм вони вірять. І більш нікому. Це – коло культурних інтересів українського обивателя. І страшенно незручно, коли в це затишне коло проникає вірус у вигляді тексту невідомої письменниці, яка не має іншого дому мови – лиш український.
І вже знімають зі стіни барельєф поета Василя Стуса і палять українські книги.Завтра повалять пам’ятник Тарасу Шевченку. І Україна не зітхне, не заплаче,бо її культурний простір звужується як шагренева шкіра – щодня. Все таки важливо, хто у якій школі навчався і чого зумів завдяки їй досягнути. Або всупереч. Українські письменники завжди готові підтримати школу, навіть ту, яка вчить ненавидіти літературу і тих, хто її створив.