Схиляння перед чужим і не пошанування свого – це той камінь спотикання, об який перечіпається не одне покоління українців. Навіть освічених Незнання власної культури та історії вимиває з наших рядів потенційних творців майбутньої сильної і незалежної  держави. Часто у Фейсбуці читачі вихваляються своїми придбанками і книжковими полицями,на яких домінують переклади новоспечених чи новопреставлених бестселерів. Оригінальна українська література заямає з  з того десь один відсоток. Я б не назвала це снобізмом. Зорієнтуватися в потоці книг важко людині, яка відносно недавно почала приятелювати з книгою. Рейтинги у нас давно замінили книжкові огляди та критику, а більшість достойних книжок видані мізерним накладом маленькими видавництвами, в тому числі якісні переклади якісних книг,  а не того шмельцу, що його продукують  комерційні видавництва. Це – одне лихо.

Інше лихо, що процес вимивання будь-яких натяків на національну ідентичність посилюється з приходом нової влади,хоч і при старій було не набагато краще.Ось на ФБ-сторінці  молоді працівники Інституту книги оприлюднили назви книг, які вони прочитали. З усіх опитаних лише одна особа назвала оригінальну українську книгу – «Цвіт яблуні» Михайла Коцюбинського.Інші – переклади. Якби я була директором Інституту книги, я б звільнила усіх,  крім останнього працівника за надану інформацію, бо це провал політики Інституту, на який покладають такі надії. Українська книга – це книга, написана українською мовою.Бажано якісна. Рівень авторів і читачів зростатиме, якщо  в книжковому обігу з»являтимуться  якісні книги.

Цим власне повинен би займатися Інститут книги. Якби я була математиком, я б все ретельно обчислила ,врахувавши усі фактори впливу і знайшла б потрібні  алгоритми. Але  навіть без цього, я прикро вражена списком книг для держзакупівлі. Виявляється, українські бібліотеки найбільше потребують перекладів так званих бестселерів, романів Андрія Кокотюхи і все ще потребують книжок Василя Шкляра, Сашка Дерманського, «Гаррі Поттера», хоч ними й так напхані всі бібліотеки по зав’язку. Невже цього не помітили експерти? Невже вони не помітили, що підтримують великі  комерційні видавництва, які часто женуть халтуру і цілком можуть обійтися без підтримки держави?  Питання у нашій державі очевидно риторичне. І потреба б у ньому відпала б, якби Інститут книги сформував пріоритети і принципи- ідеологічні, соціальні, художні,географічні. Щоб потім бібліотекарі не просили у бідних авторів подарувати  свої книги,бо «читачі питають».

А може би Інститут книги відзначив би бодай на своїй сторінці 200-літній ювілей Пантелеймона Куліша і 80-літній Валерія Шевчука? А не зробив альфою та омегою української літератури Сергія Жадана. Все,що треба зробити, це усвідомити роль  української книги  вже навіть не в процесі розбудови, а в процесі порятунку української держави,бо з такими реформами освіти і  культурним манкурством не буде кому її рятувати.

Є старий анекдот про те, як на передачу «Концерт на замовлення» дзвонить якийсь чоловік і замовляє арію царя Едіпа з однойменної  опери Стравінського,  але кожного  разу виконують пісню »Валенки». Врешті диктор не витримує і каже: «Не випендривайтесь, Иван Иванович, слушайте  песню «Валенки».Бо можна бути дуже просунутим і крутим, читати Кундеру , Стівена Хокінга чи Фукуяму,  і не мати при цьому елементарного художнього смаку, не кажучи вже про знання. Штучно створений попит у корумпованій країні  розкладає морально суспільство не згірше ніж голод чи окупація.