PolskiУкраїнський сором
5Грудень 28, 2019 від Галина Пагутяк
Завершуємо цей рік з глибоким почуттям сорому. Не за себе, а за все содіяне на наших очах, тридцятирічний підсумок постколоніальності, коли тепер вистрелили всі повішені на стінах рушниці,як петарди на Новий рік. Соромно за владу, яка є суцільною ганьбою на цілий світ,зміїним клубком московських холуїв. За те, що в нашій країні, як у тій лірницькій пісні: Нема в світі правди,правди не заськати,бо тепер неправда стала панувати. При владі нема жодного патріота і бути не може.
Крах правосуддя досягнув апогею. Конституція схожа на драну латану сорочку, яка годиться,щоб нею мити підлогу.
Лицемірна брехня стала цинічною брехнею. Опозиційних ЗМІ практично не існує, а ті, що трохи опираються,невдовзі замовкнуть. Лишається купка незалежних журналістів і активістів, які можуть працювати лише в соцмережах – останній барикаді.
Під прикриттям ліберальних реформ демонтують національну освіту,щоб новому поколінню було байдуже до України. Фактично,це вже сталося. «Ця країна» – називають вони Україну і»валять» звідси. Для них українські мова, історія, культура – це атавізм, порожнє слово.
Русифікація лізе з усіх щілин,але найбільша ганьба, коли за кордоном презентує наш народ українофобське бидло, якому не соромно.
Отже, нам соромно за тих, кому не соромно. Не знати державної мови, насміхатись над державними символами, мріяти про гастролі й книги в державі,з якою ми воюємо.
Все це плоди гуманітарної політики,яка велась усі ці 30 років. Була б вона хоч трішечки проукраїнською, у нас би не відібрали Крим і не зруйнували Донбас.У нас би була одна Україна, а не Адєсса, Запарожьє та інші кандидати на воссоєдіненіє с братськім народом. Сепаратисти сиділи би як миші під віником, а не швендяли по львівських кнайпах і давали на чай запобігливій обслузі.
Соромно за знищені культурні пам’ятки, зачинені бібліотеки, школи, але найбільший сором – це гниль,якою вражений дух, що перетворив патріотів з бойових коней на мулів, биків на волів, чоловіків на боягузів, а жінок на тупих курок незалежно від освіти й статків. »Скарби душі поганьблені навіки», – писав у 17 ст поет Андреас Гріфіус про Тридцятилітню війну. У нас своя Тридцятилітня війна, яка закінчиться руїною.
Соромно, що всі ці роки шельмували людей, які називали чорне чорним, потворне потворним, а тепер гукають: Рятуйте! Де ви? Чому не спалюєте себе? Чому не оголошуєте атентат зрадникам? Чому не віддаєте своє життя за Україну? Кому ж як не вам страждати за неї? А тому, що в своєму жлобстві ви їх не пускали далі порогу всі ці тридцять років,обираючи тих, хто роздавав гречку і цукор, або пару гривень, вважаючи маргіналами і непрохідними. Тому що націоналістів ви боялись більше Путіна,от вони й перевелися.
Але це добре. Маски скинуті,карнавал закінчився, настав момент істини,печальної,гіркої, але цілющої. Скільки б тієї України не лишилося, але за неї не буде соромно.
Kategoria Блог | Теги:
Чинна в Україні суспільно-політична ситуація описана вірно. Однак забагато відчаю та безнадійності.Владний олімп ми засаджували та засівали самі (купляючись на солоденькі популістичні гасла і обіцянки негідних політиків),так саме як формували оліархат,продаючи свої ваучери на базарах перекупникам за півлітру, Наразі нас хочуть надурити із продажем землі,що призведе до того що будемо пересуватись по колишній нашій землі лише визначеними стежками. На превеликий жаль наш народ поки що не народив національного лідера( жодного !!!). Маємо лише каліфів на годину. Вся надія на Божу ласку.
Пишу про те з нульових. Тут, в Криму, здавали державу ледь не від самої появи незалежної України. Здавали послідовно, часом показово. Спершу військовий флот ( Нащо нам той тягар!), потім освітнє, інформаційне, поле бою – і далі , і більше. Здавали навіть ті, кого вважаємо нашими іконами. Нефаховість, непоїнформованість (часом небажання знати реалії), нерозуміння своєї країни, з усіма її особливостями, вузьколобе переконання в тому, що првильно лише так, як я бачу. Результат не забарився. Тепер все складаємо на путіна. Путін, звісно, загарбник. Але, кажуть, не була б Маня, була б другая. Роздягаючись догола серед зграї вовків, пускаючи собі кров, чи можна було чекати на щось інше? Але ця правда нікому не подобається. Визнавати себе винними в наших бідах нікому не хочеться. Адже після такого визнання на повний зріст постає питання – навіть не “хто винуватий”, але “необхідно змінюватися самим” – поводитися відповідально, жити по доходах, тяжко працювати, будувати не Новомосковію, а Україну в Україні. Щодо “шельмували” – то це сказано дуже ніжно. В 2000-х, за виступи проти неї, привладна мафія поруйнувала життя моєї родини. Попри виграні в держави суди, роки, які пішли на те, не повернути. А їх було багато, тих років. Останнє рішення (вже ЕСПЛ) постановлене лише в 2018. З 2015 – нові суди з привладною мафією, яка й далі продовжує зливати Україну. Ці тягнуться й досі. Щодо сьогоднішніх криків “рятуйте” і “чому не спалюєте себе?” – то навіть коли спалюємо – а ми продовжуємо всі ці роки видавати свій тижневик тут, в окупації – то диванним інфантилам і цього недосить. Наша публіка любить ефектні жертвоприношення: так, щоб підняти прапор посеред мордору і гарантовано сісти за грати. Тоді вас пожаліють. Тих же, що й далі продовжують тріпатися, закликають дивитися в корінь наших проблем, себто змінюватися самим, і то – негайно, бо відведеного на те часу лишилася дрібця, тих або ж і далі ігнорують, або тишком нищать. Щоб не псували благосну картинку. Так, поперед окупантів, нас намагалася знищити “найпатріотичніша” влада. Власне, звільнила чотири роки тому, силуючись остаточно зачистити українське інформаційне поле Криму. Ось такі сумні реалії. Але мені не подобається песимізм. Це ще не кінець. Праця невдячна, але пробуймо й далі робити з вівців левів. України, в кінцевому рахунку, має лишитися рівно стільки, скільки отримали від батьків.
В основному згоден. Але доповнення. Зеленський – ставленик Сороса, а не Путіна. Фракція Слуга, кабінет міністрів в основному складається із соросят – вихованців соросівських грантових фондів типу “Відродження”. А тому вони так настирно проштовхують ринок землі з правом покупки землі іноземцями, бо Сороса цікавлять українські чорноземи. Соросята толерантні як до ЛГБТ, так і до “русского міра” і режиму Путіна. В України два ворога – імперія Путіна і світова олігархія на чолі з Соросом. Цю обставину слід враховувати, аби не потрапити з вогню в полім’я. Тому Україні потрібна не русифікація, не євроінтеграція, а третій шлях – націоналізм.
Ці временщики – явище тимчасове. Націю нудило довго, от вона й виблювала. Блювотина виявилась зеленою… Це мусило статись. Щоб відбулося очищення… А тепер потрібна велика праця. Еліта мусить з люмпена створити громадянина. Створити громадянина, а не самій перетворюватись на люмпен… Є надія, що поодинокі голоси зуміють домовитись і виробити життєздатну стратегію побудови держави.
Підтримую цей сором, але сподіваюсь на розум та й гідність меньшості в Україні, країні яка була, є та буде існувати, незалежно від сьогоденного гуманітарного краху в головах великої кількості моїх співгромадян та влади країни. Треба вірити та працювати, і підтримувати тих, кому потрібна допомога, і зневажати тих, хто нас зрадив, і на майбутніх виборах думати.