Книга написана у 2001 році, видана у 2018 в «Українському письменнику». Учора я перечитала її знову і зрозуміла, що дійсно знакові твори нашої літератури, а не те, що обрали корумповані експерти Інституту книги, видаються довго і важко, а потім ще й замовчуються, бо автори не йдуть до спілки з бісами комерції та лібералізму. Якби Андрій Платонов писав українською, то він писав би так, як пише Сергій Гупало. Це і комплімент, і не-комплімент.  Романи усіх трьох авторів – Олександра Клименка, Олега Полякова і Сергія Гупала є дзеркалом свідомості українців, які отримали Незалежність де-юре, а не отримали її де-факто. Ще маємо 10 років  блукання пустелею, і вони будуть драматичними, бо трафарети активізуються і хочуть залити все бетоном. Особливо це огидно, коли йдеться про культуру та освіту. Україні ще доведеться протистояти цілому «цивілізованому» світу, а не лише варварам з Півночі.

Роман блукань

Я б розібрала роман Сергія на цитати, бо слово його надзвичайно влучне, і роздавала би людям на вулицях. Чого вартий лише той епізод, де персонаж, напевно з походження дитбудинківець, соромиться свого вульгарного московського прізвища, а син його вже ставить замість підпису тризуб. Неймовірний розсип яскравих персонажів, гротескних і трагічних, епохи кучмізму – це вам не лише талант автора, а й знання життя, яке він прожив у тому пеклі, куди потай пронесли дрібку надії. Усі ці жінки, що полинули на заробітки, спиті розгублені чоловіки, схожі на заплаканих дітей, спритні ділки, що доробилися, наркодилери, і маленький чоловічок Дмитрик, що мешкає у лісі, і який ходить до міста, щоб отримати інвалідську пенсію,яку постійно затримують, перефарбовані за трафаретом патріоти… Написати таке і майже 20 років шукати видавця – що ж, це ознака перехідного періоду. Далі – або Незалежність, або неоколоніальний тоталітаризм. Це вам не гламурні панянки, які торгують фкйсом і псевдоерудицею успішніше ніж власними опусами про ніщо,це не тусівники, що служать літературним босам і ненавидять їх як раби. Але ваша рука все одно буде витягати з книжкової полиціАндруховичів, Забужко та Жадана, бо вони свої в постколоніальному медійному павутинні.

«Вони пішли битим шляхом, що притих, освячений ранішньою росою.У своїх не розшнурованих черевиках відчували ноги, налиті вірною кров’ю для виконання найвищих державних завдань, а в грудях – енергію, відновлену дешевим сном під кущем, де навіть обридливі комарі не завдавали суттєвого болю.»