Свято Івана Хрестителя – щороку,а з’їзд роду Модрицьких з нагоди виходу книги про них –  раз в житті.Один з найдавніших родів дрогобицьких передміщан,шляхти гербу Яструбець. розбудовував Дрогобич, століттями оберігав українську ідентичність  міста, віддавав життя за Україну, прикрашав місто талантами і майстерністю, робить це і зараз, хоч і дуже порідів.Повинна би бути якась  програма збереження пам’яті такого феномену як передміщани. Поки він не розчинився в діаспорах, заробітчанстві, поки байдужі нащадки не викинули в сміття давні світлини і старі меблі.Байдужість породжує порожнечу і її не заповниш грошима чи статусними речами, як духовну убогість  Дрогобича не приховаєш фестивалями і показухою.Міська влада дозволила донецькій солі з’їсти дрогобицьку. І її обіцянки повернути місту його славу, його серце – Солеварню, що  проіснувала 800 років, пусті й марні.Тому мені не дивно, що перша книга про дрогобицький рід  проігнорована чиновниками.Не тому що деякі Модрицькі мають активну громадянську позицію, навіть якби цього не було. однаково б проігнорували, я певна. А шкода, бо присутність Модрицьких, людей порядних і працьовитих, не забруднених корупцією, освятила б сесійну залу мерії. Натомість їх прихистив зал Душпастирства молоді,а перед тим – найкрасивіша дерев’яна церква України – храм св.Юра, де пройшла служба Божа за здоров’я Модрицьких. Мені потім казали, що мали відчуття, ніби до родинного храму безперервно йшов потік Модрицьких, тих, чиї імена були в книзі, і тих, які залишились невідомими, і тих, кому вік, хвороба чи відстань, не дозволили бути фізично присутніми. Юрії.Северини, Леви, Євдокії, Параскеви.  Маріанни…

Ну, і ганебна ментальність решти дрогобичан, – а що я там не бачив, а в мене гості.Той самий комплекс меншовартості мишки, яка натягала припасів у нірку і більше  її нічого не обходить – ні власний рід, ні чужий, ні доля міста, ні вся Україна.Патріотизм починається з поваги до свого коріння.І  люди з корінням розділили свято з Модрицькими, співали разом з ними «Многая літа», хоча хто знає, скільки кому судилося.Не знаю, що відчуває зараз  пан Зеонід Модрицький, який став натхненником та спонсором  книжки і одним з  організаторів презентації, але мене як дослідницю історії роду і автора книжки «Світ Модрицьких, передміщан з Дрогобича» не полишає думка, що зафіксоване і задокументоване дійство стало однією з найоптимістичніших сторінок в новітній історії Дрогобича.Може, лихі часи покинутого напризволяще старовинного  галицького міста нарешті закінчаться, бо допомога як завше приходить від тих, хто є громадянами Дрогобича, а не узурпаторами його багатств.