На новому автовокзалі буккросинг,комп’ютер з Інтернетом для тих,хто потребує його негайно,полиці з інформаційною літературою про Канів, сувеніри – свого роду інтелектуальний острівець для туристів. На львівському вокзалі натомість все крутиться довкола випивки і їжі. Працівники бюро розмовляють українською мовою, як і касири, водії. Після споганеної комерцією, показухою та рускоязичієм Хортиці ми були готові до чогось  такого самого.Таксист, що везе до готелю, пояснює: «Ми змінились». Бо я пам’ятаю совковий запилюжений Канів своєї юності, тому й дивуюсь.

Майже безлюдна дорога над Дніпром, кілька екскурсійних автобусів біля Чернечої гори, і непристойно дорогий для райцентру  готель »Княжа гора», після відвідин якого ми поселились у милому прихистку для рибалок, у дерев’яній хатинці. Нам сказали, що »Княжа гора» належить Святославу Вакарчуку.Цікаво,чи зробив він бодай якийсь скромний подарунок місцевій громаді, на плечах якої лежить величезна відповідальність перед українським народом?

Ось чоловік, якого навіки прив’язала до себе Шевченкова гора,підіймається довжелезними сходами з молотком у руках і коли згадує, як монастирський хор із Західної України співав колись на могилі, в нього здригається голос і на очах з’являються сльози.Час від часу чути звуки бандури, ніби їх народжує сам ліс.Діти спускаються з гори і кожне каже : «Добрий день!» На могилі Олекси Гірника, який спалив себе тут 21 січня 1978 року, свіжі квіти.Він написав 10 тисяч листівок.»Протест проти російської окупації в Україні.Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава!Україна для українців!» І страшні останні слова: «На знак протесту спалився  Гірник Олекса із Калуша.Тільки у цей спосіб можна протестувати у Радянському Союзі!?»

Тут у 2014 році мали спільно відзначати 200-річчя Шевченка  Янукович із Путіним, але Господь того не допустив.9 березня 2014 Поета вшановував Майдан. Без могутньої, майже містичної підтримки Тараса народ би не переміг.Цей чоловік, чий прах лежить над Дніпром, передбачив, що без крові свободи нам не вибороти.

Жінка  просить купити «квіти для Тараса»,невеличкі букетики польових і городніх квіток.

Вулички, що пнуться угору над проваллям, розкішні червоні ружі, дзвіночки, жасмин,запах липи.Хтось побудував собі хатинку чи відбудував стару під солом’яною стріхою.Весь час за спиною величезна гладінь синього моря -Дніпра.

Козацька строга церква нагадує, що тут поховані Іван Підкова і Самійло Кішка, що втік колись з неволі бусурманської.У центрі міста – Святоуспенський собор, де відспівували Шевченка 22 травня 1861 року.В цей день приїжджає щороку багато люду.Хтось йде низом до могили, а інші прямують стежкою по горах, якою несли труну з тілом Шевченка.Їх провадять місцеві лісники. Поруч – Музей декоративного мистецтва,з неймовірно красивими речами: старовинним одягом, килимами, що їх ткали для собору, якому аж 870 років,керамікою, картинами, вишиваними і мальованими,оригінальними ляльками-мотанками.Терапія кольором.Тут все лікує і вчить любити рідне, українське.Зовсім не провінційний Історичний музей з археологічними знахідками,без отих нав’язливих текстів на стінах. Просто речі, що їх знайшли у землі.Вони охоче розмовлятимуть з тими, хто розуміє, а хто не розуміє, тому тут нема чого робити.

Жінка провадить нас короткою дорогою до автовокзалу і скаржиться на посуху. Вона не скаржиться на владу і не оплакує дешеву ковбасу,аби лиш Бог послав дощику,бо рослини гинуть.

Ще кілька годин тому я сиділа під квітучою липою, дивилася на Дніпро, і наче впала в транс від цієї магії тиші і спокою. Сюди мене тягнуло наче магнітом, особливо, після великих байдужих міст Сходу,людей з порожніми очима, які думають, що вони живуть, а насправді мучаться в пеклі червоних директорів. Боюсь,  що їх уже нічого не врятує. Ні українська пісня,ні дивовижно теплі кольори народного живопису, ні козак Мамай. А тут ще дві години тихої інструментальної музики, яку слухає  водій,що розмовляє  чудовою українською мовою і опізнавальним знаком – скрученою у вузлик іграшковою змією в кабіні. Той самий, що віз нас сюди.