Лише раз на рік , 1 листопада,можна побачити з автобуса увечері  галицькі цвинтарі. Ї х пізнаєш по вогнях сотень свічок. Проти ночі  там  нікого майже немає,або й зовсім нікого. Вдень біля цвинтарних брам  товпляться машини. Люди приїжджають здалеку, після роботи, похапцем  виривають бур’ян,розгрібають сухе листя, запалюють лампадки, швидко моляться і їдуть геть, аби залишити мертвих самих. Щось у тому є моторошне – в отій квапливій втечі супроти ночі,особливо,коли забредеш на чужий цвинтар,з яким нічого тебе не пов’язує. Наче мертві зараз заволають: « Чого прийшов? Тут тобі нема чого робити!»

В селі нема такого,щоб хтось поставив свічку на могилі-сироті, поділився з нею  вогнем. Бо мало що може статись.  То чужі мерці, не рідні.Є страшно зарослі кутки, куди не заглядають ні на Великдень, ні на День всіх святих, де влітку кропива та оман, а пізно восени сухе колюче бадилля. І священик не кропить ті могили з похиленими іржавими хрестами, розтріскані надгробки, безносих янголів з обгризеними часом  крилами. Там земля сира  і м’яка, наче ступаєш по живому.

Перше не було лампадок, купували свічки,в церкві чи крамниці. Вони гасли від вітру,лишали чорні плями на цементі, іноді падали і підпалювали листя й суху траву. Але в тиху суху пору свічки горіли,ледь чутно потріскуючи, і вже біля цвинтаря було чути запах  теплого воску.

Колись був звичай, у певний день готували страви, які любили небіжчики, замикались увечері в хаті й гостились разом з духами. Вважали, що того дня відчиняються двері з того світу. Відгомін цього звичаю присутній в дев’ятинах і сороковинах. Коли після служби Божої і відвідин могили родичі збираються  в хаті небіжчика і гостяться, обов’язково  печуть щось солодке.

В селі ходити поночі бояться,особливо, попри цвинтар. Але й по темній вулиці  йти також страшно, бо як  відрізнити живого від  мертвого, що має право ходити по світі рік. А як має покуту,то й 7 років, або й вічно. Є один спосіб, правда, який годився  у більші побожні часи, коли люди боялись грішити ( бо що люди скажуть?). Сказати:»Слава Ісусу Христу!». Як  темна постать відповість:»Навіки слава!», то живий. А як промовчить,  небіжчик, який вирішив навідатися з цвинтаря до своєї хати. Є й відважні люди: « Йду собі ввечері, дивлюся йде небіжчик Петро. Ну, йде, то най собі йде,  що мені до того!»

Тому чоловіку пощастило. Була одна жінка, верталась увечері й побачила, що в церкві на цвинтарі світиться. Зайшла, а там правиться, повно людей, але незнайомих. Тут обертається до неї  жінка, яку вона знала і яка недавно померла, і каже:»Тікай борзо звідти, то служба для вмерлих». Та було вже пізно. Якби жінка по дорозі не скинула кожух,то її розірвали б. Вранці вона прийшла на те місце, й побачила, що кожух подертий на дрібні кавалки.

Як повернеться хтось додому  вночі блідий і мовчазний, то   не питайте нічого, і не дайте йому розповісти, бо людина може до року померти.

Але, мабуть, найстрашніше, коли приходиш на цвинтар 1 листопада і бачиш на нових надгробках імена тих, кого сподівався  колись зустріти. Але не так. НЕ ТАК.