Мені здається, що  в нас з’явилося нове покоління літераторів, яке ніхто не назве втраченим. Воно невдовзі змінить прагматичне покоління Пепсі, орієнтоване на літературу ні про що та епатаж.Нове покоління  особливе тим, що україноцентричне, і власне повернулося до своєї домівки. Тут не тільки молодь, а й люди середнього віку, які  свідомо відмежовувалися від брутальних літераторів попереднього покоління, які  орієнтувались виключно на книжковий ринок і проводили час у безкінечних дискурсах, поїздках і пошуках грантів. За цей час літературна критика зникла. Варто було з’явитись  новому критику, як через пару місяців той почав обслуговувати лише своїх.

Це нове покоління я б назвала Соняшниковим. Воно орієнтується на сонце, повільно повертаючи за ним голову, і його сила в тому, що всі зернятка вкупі і ніхто не прагне вискочити з літературного  гнізда. Це покоління не сподівається заробити гроші на власних книгах, не бажає когось витіснити з його місця, йому потрібні критики, а не піарники. Їх поки що немає. Вони не шукають собі покровителів серед  успішних письменників і не прагнуть приєднатися до літературної всесвітньої мафії. Вони не надто журяться тим, що їх не видають, чи не перекладають. Вони не заздрять нікому. Багато з них це діти індиго, і  в них зовсім інші вимоги до світу й інші потреби. Вони просто ненавидять менторський тон і воліють спілкуватися з приємними людьми,а не з потрібними. Вони не хочуть викривати, насміхатись, принижувати. Вони за крок до примирення з традицією.Вони  дуже близькі до людей і ніколи не ототожнюють читача з покупцем.

Вони просто підставляють обличчя сонцю, яке світить однаково для всіх. Вони не їздили на Майдан фоткатись і давати інтерв’ю, а дійсно несли там варту. Вони першими зрозуміли, ким є для українців Шевченко і слідом за ним почали відкривати для себе велику і шляхетну рідну літературу. І дослухатись до рідної мови, шукати в запилених коморах  забуті скарби. Вони  зараз воюють на фронті, не замислюючись над тим,що в разі загибелі  література  втратить прозаїка чи поета.Вони  працюють волонтерами і плачуть щоночі над кожним загиблим.Вони – справжні.Вони ніколи не поставлять своє его понад усе,не заграватимуть з владою. Їм нема на кого сподіватись, лише на власний талант, який вони будуть реалізовувати у щоденній праці над собою,а не у окозамилюванні.

Видавці  ще не знають,  з ким їм доведеться мати справу. Вони не дочекаються від них «мила»  й написаних під копірку книжок.Це покоління  чхатиме на потреби ринку, воно саме створить попит на змістовну і серйозну літературу, і відгукнеться лише на потреби душі. Зараз вони пишуть книжки для дітей, готують собі читачів. Вони ще самі як діти.І вони на вірному шляху, бо почувають відповідальність перед  Україною. У них є трохи від шестидесятників, але їхня боротьба з Системою приречена на успіх. Іншого шляху просто не існує. Тільки рухатися разом з сонцем.