У королівському вільному місті Дрогобичі, як його називали ще у 1928 році, для того, щоб отримати право на працю, потрібно було мати від магістрату Свідоцтво про моральність.Так-так,довідку про те, що в нічому аморальному мешканець міста не запідозрений і є гідним громадянином.Написано свідоцтво на спеціальному бланку і виглядає бюрократично.І можна повірити, що цей скромний, однак важливий документ його власник не купив у чиновника, і якби він часом мав проблеми з поліцією чи, наприклад, пиячив, то ніхто б йому такого не дав, будьте певні.

Цієї весни, завдяки пані Орисі з дому Модрицьких, мені вдалося зазирнути туди, куди нечасто зазирають історики: в життя дрогобицьких ремісників, власне, однієї людини, що трапляється ще рідше.Без жодного флеру політики чи патріотизму історія одного гідного життя – типова і нетипова, і навіть трохи готична.Історія успіху, досягнутого працею, а не темними оборудками в місті, охопленому нафтовою лихоманкою.

Антон Модрицький, син Теодора і Анни Модрицької, грекокатолик,народився у 1893 році.У 15 років він пішов учнем до столяра Івана Урбановича, тобто спершу, напевно, підмітав стружки та подавав інструменти.До успіху йому залишалось 25 років.Три роки він був учнем, про що отримав документ, а тоді два роки навчався у промисловій школі.Отримав дуже гарний диплом з кольоровими віньєтками.Після цього знову повернувся до вчителя і працював челядником аж до 1921 року, заслужив гарні рекомендації,склав іспити.Власне, ця традиція тягнулась ще з Середньовіччя. Століттями напрацьовувався спосіб здобування фаху.Той самий шлях пройшов і Іван Урбанович, який мав власну столярну майстерню.Антон Модрицький походив з родини старшого майстра на Дрогобицькій саліні, з родини заможних передміщан, де ще було двоє синів.Невідомо, чому він обрав собі фах, який потребував стількох років навчання.На час отримання Свідоцтва про моральність  Антон уже мав власну сім’ю, і хотів заснувати  столярну майстерню, де виготовляв би вікна, двері й меблі.У нього працювало 5 робітників.До речі, для Першої української гімназії в Дрогобичі, яка створювалась коштом українців, він робив усю столярку.Можливо, вона й досі збереглася.

Але це ще не все.Антон Модрицький зайнявся похоронним бізнесом.Він виготовляв спершу труни, а тоді став власником першого українського похоронного бюро в Дрогобичі, тобто займався проведенням похоронів від А до Я.Він виписував з Варшави аксесуари: металеві прикраси, одяг, взуття, фурнітуру, і мав власний катафалк, запряжений чотирма кіньми, з прозорими шибами.Звичайно, його послугами користувались насамперед українці.Свій до свого по своє, як то кажуть.У газетному оголошенні похоронне бюро називають «Етернітас», хоча родина переконана, що  була інша назва «Солемніс».Його небіж згадує, як дядько міг сидіти на гостині, але коли до нього приходив клієнт, одразу підводився, готовий  приступити до своїх професійних обов’язків.Ясна річ, що з приходом більшовиків, відпала потреба з пишних кортежах, і Антон тримав лише столярну майстерню.Але так чи інак своєю невтомною працею він заклав основи добробуту для наступних поколінь. Його син Олександр, що працював водієм, виготовляв труни після смерті батька, у післявоєнні роки.

Коли дивишся на теперішніх батьків, які  купують дипломи дітям, що нічого не варті на ринку праці,бо не забезпечені знаннями і вміннями, то мимоволі думаєш, якими мудрими і передбачливими були батьки колишні.А як гармонійно співіснували всі ці фахові товариства майстрів, як вони змагались за клієнтів, намагаючись надати якісніші послуги, а в разі втрати годувальника, колишні конкуренти, підтримували його родину і допомагали здобути фах.Кожен з них заслуговував на Свідоцтво моральності.Немає чеснішої ієрархії, ніж професійна, бо там кожен має те місце, на яке заслуговує.Власне, так повинно і бути, але не є.Принаймні, ось вам взірець чеснот людини, яка сама себе створила.