Під церквою стояла старенька дерев’яна капличка, сіра від часу.В ній були дверці з скляним віконцем.За дверцятами, займаючи увесь тісний простір, стояла приземкувата гіпсова розмальована фігура Святого Миколая.Схоже, що будку з дашком, який увінчувала бляшана цибулька з хрестиком, спеціально зробили під цю статую, а щілини заповнили восковими квітами й виноградом, вибляклими від старості.Подарунки, які святий клав нам під подушки,звісно, ніхто не сподівався їх там  побачити.А от те, що ховалось між квітів і грон винограду –  тінь, солодкуватий запах воску, тепло від нагрітої бляхи –  вабило до себе,  навіть затягувало в задушливу темряву.Приплющені дитячі носи, притиснуті до скла, широко розплющені очі – мить магії, маленьке диво сільської дитини, рай якої так швидко руйнують старші.
Прибігали з церкви, поки батьки були на відправі, й дивились.
Бавились на вулиці, а потім зненацька, втомившись одне від одного, перестрибували через викладений з круглого каменю мур, і  летіли по траві, що прикривала давно зрівняні з землею могили коло церкви, до каплички.Святий Миколай був переповнений дитячими молитвами, надіями, очікуваннями, і ця енергетика бентежила, хвилювала.Серце прискорено билось.Загадували вголос і подумки, що хотіли б отримати від Святого,не надто рідкісне, не надто дороге, а щось таке, що знали, ніколи не подарують.
Енергетика розчарування.Після війни, коли по ночах чулись постріли, а вранці на роздоріжжі скидали з фіри для опізнання тіла вбитих повстанців, один з колишніх хлопчиків, чий подих серед інших подихів залишав туман на склі, розстріляв капличку з автомата.Він належав до тих, хто понуро стояв, дивлячись, як його ровесників кладуть навзнак на запилюжену землю, і з тихим шелестом надходять жінки зі скорботно стиснутими устами й опущеними очима, які не сміють навіть заплакати.Можливо, його куля застрягла в чийомусь тілі.Недопещений матір’ю й батьком, недолюблений дівчатами, напівголодний, він замість сорому починає відчувати ненависть, а разом з нею бажання знищити увесь цей світ, з якого не можна вирватись, світ замінований страхом і обгороджений непролазними болотами безвиході.І ця лють обертається проти Святого Миколая, який приносив іноді цукерки замість надії, а часом не приносив нічого вдовиному синові.
– Бо ти не просив у мене надії, – каже Святий Миколай. – Та й то не мій привілей дарувати надію. Я  звичайний собі чоловік, а не янгол.Приходжу вночі й приношу дітям одежу, чобітки, цукерки й коржики.
– Ти приходиш вночі? А ми вбиваємо тих, хто ходить ночами.
– Тоді ти вчинив вірно, сину мій. Мене слід було вбити.Я завжди ходив ночами, доки не віддав увесь свій маєток бідним.
Хлопець з автоматом малює на склі червону зірку  кров’ю гіпсового святого й ховається між воскових квітів і винограду.Там багато місця.Там цілий сад дерев, що шелестять покритим воском паперовим листям, f з бляшаного неба сипляться свинцеві кульки граду.
Але вони досягнуть його тільки через місяць.Він довго лежатиме в шпиталі, а тим часом постріли в лісах стихнуть, живі поховають мертвих, і настане мирне життя. Без миру і без життя.У нього з жінкою не буде дітей, і замість людей він різатиме телят, для яких у цьому світі немає місця.
У селі йому простять, але не забудуть.
А потім забудуть і про нього.
Святий Миколай і досі ходить ночами, в смутний зимовий час, коли день найкоротший.У його візитах тепер більше комерції, ніж щирості. Він житиме вічно, наш український Санта Клаус.Щедрий до багатих, скупий до бідних.