Колись воно подасть мені знак: у сутінках раптом проступлять контури земляних валів,запіє півень, брязне засув на брамі, що зачиняється на ніч. Втім, у  мене немає жодного сумніву, що між Хоросно і Деревачем було місто Лебедин.Про це розповів    знайомий краєзнавець, коли показував мені печерний храм, що втиснувся у землю, майже похований у ній. Ми з ним пообіцяли собі шукати всюди в документах і книгах згадки про Лебедин, але минуло два роки – і нічого. Місто зникло десь у 15 столітті, а може й раніше.Зненацька.Щось мені підказує, що воно було островом у Сарматському морі, як називають цю місцевість з білими дорогами і крейдяними скелями.Що люди там жили відокремлено,замкнуто, і тому не залишили по собі нічого крім одного слова – Лебедин.В Україні є ще кілька міст із назвою Лебедин, але в історичні часи, коли існували вже хроніки, були б записи про те, що їх заснували вихідці з цього Лебедина.А може на ці записи наклали табу. Немає тут ні озер, ні рік,де б плавали лебеді.Я чула, ніби цей пташиний топонім пов’язаний  з пелазгами, народом, який кровно пов’язаний з етрусками.Про Лебедин знають лише деякі місцеві мешканці: було таке місто.І все.Чи на місці піщаного кар’єру, чи на горі, що нависає над ним, чи на кам’яному плато з боку Деревацького лісу.Можливо, воно входило до Країни Білих Хорватів.

А це інше місто – Соколів на Стрийщині, про яке відомо багато, є ще люди, які його пам’ятають.Місто було засноване Дідушицькими і проіснувало 500 років.А знищили його під час Другої світової війни.Повністю.Зараз там рівнина, з якої виглядає шматок підвалини школи, а край дороги – фігура Божої матері з відбитою рукою, яка колись стояла посеред міста.Соколів   теж жив окремим життям, обслуговуючи маєток графів Дідушицьких.В архіві є метричні книги, що свідчать про людей, які були або виселені, або вбиті. Поляки, євреї, німці.І були тут стави, фруктові і трояндові сади, а не безживна пустеля. Про Соколів ніде не знайдете згадки в українському історичному контексті.Багаті Великі й Малі Дідушичі з церквою, обкладеною вагонкою іще одною новою, однаковими віллами з травниками, на яких стоять гіпсові буськи, знищили повністю єврейський цвинтар, а той,  де поховані поляки та німці, заріс хащами.Там відкриті пограбовані гробівці, а хрести здані в металобрухт.

А це місто, яке не має навіть назви, але  існувало тисячі років тому на горі Ласки у було брамою соляного шляху, що вів у Європу.Я називаю його пташиним, бо  колись знайшла на горі кам’яну фігурку  пташки з одним оком, щоб не ожила і не полетіла.Я знаю. що навпроти була священна гора Магура,а внизу на рівнині, що зветься Площиною, відбувались торги і політичні збори вождів.Мені снились жерці у високих конусоподібних шапках,розписаних знаками, які говорили незнайомою мовою, але безперечно слов’янською.А там, де зараз річка- ще до 17 століття було величезне озеро, залишок того ж Сарматського моря.Тоді позникало багато рік і озер, різко змінився клімат, настав час воєн і деградації.

Щодо безіменного пташиного міста, то є перекази, ніби бойки кидали каміння з гори у татар і так не пустили їх у Карпати.Але на горі Ласки нема каміння, тільки дрібні камінці.Тому, можливо,вони оборонялись із фортеці прадавнього міста, яке тільки тепер почало заростати лісом.Так місто отримало посмертне життя.