Норми в нашому суспільстві деколи такі дикі, що  здається, ніби я живу в альтернативній до здорового глузду реальності. Плагіат  починається зі школи. Школярі скачують з інтернету реферати і твори. Хто намагається писати сам, може поплатитись за це гіршою оцінкою, «щоб не був такий розумний». Есеї на ЗНО писати навчають репетитори,але  дитину,  яка нічого не читає, можуть і не навчити висловити елементарну думку. Курсові, дипломні роботи  в  закладах освіти можна купити.Як і дисертації.Найгірше – це те, що ці страшні гріхи толерують і навіть доводять право привласнювати чужі тексти,  шляхом купівлі чи крадіжки.За межами цього альтернативного світу плагіат – один з найтяжчих злочинів, який жорстоко карається.У нас – а шо такоє?

Не краща ситуація і в літературі. Вимоги до художніх творів настільки низькі,що весь процес плаває у мутній воді графоманії, де тяжко упіймати рибку цінної породи. Нацупив з перекладів і Вікіпедії – постмодерн, або сакральна відмазка –”заздриш, невдахо” чи «абіжают патріота». Відчепіться –а шо такоє? Головне –  подати себе правильно,тобто прорекламувати. Особливо тяжко на серці,коли йдеться про  сюжети з історії. Архіви чи наукові дослідження там і не валялись. Послуги консультантів – також.Що ж, фантазувати на історичну тему можна, висловлювати гіпотези, заповнювати прогалини теж, але при цьому консультуватись з істориками, щоб «начистила картоплі» не вигулькнуло в опусі про 17  ст. Бо буде соромно перед читачами. Хай рецензенти лають за ідеалізацію,домисли,все,що завгодно, а от історичні блохи  переносять чуму з густого хутра фантазії в чиюсь  бідну голівоньку дуже швидко. Досить з нас вже коронавірусу.Ї  який це жанр – не має значення. Хоч би й фентезі. Найгірше те, що в цих «несуттєвих» деталях зачаївся диявол, дуже страшний і дуже сильний,ім’я якому Брехня. А брехня спотворює реальність  до невпізнання. Соціальна відповідальність розчиняється в кислоті поблажливості й знищує людину як істоту мислячу. Де мисляча людина,там і мораль. Залишається лише людиноподібна істота, яка тупо  зжере все,що їй дадуть. До чого довела неперебірливість  в політиці ми вже бачимо. В гуманітарній сфері –  наслідки ще жахливіші. Владу легше поміняти, ніж свідомість.

Ми наблизились до краю прірви, роблячи легітимними  і шанованими злодіїв, покидьків, нікчем,бездарностей,колишніх кагебістів і перебиранців-комуняк, піддаючи натомість анафемі тих,хто звертає увагу на небезпеку від бліх і щурів. Ба,їхні прихильники навіть з пафосом захищають ефемерну свободу творчості чи виявляють цехову солідарність.  Видавництва повинні віддавати всі твори на історичну тематику на рецензію фахівцям,щоб з них потім не сміялись, але в нашому світі порядна репутація як апендикс  можна жити й з ним, а можна  без нього. Популяризація історії – надзвичайно важлива справа державної ваги,  час вже це зрозуміти і обговорювати  цю проблему,а не маргіналізувати її, переходячи на особистості.