Щоб збагнути причини тотальної русифікації сходу і півдняУкраїни, мало знати про кількасотрічне  московське панування і Голодомор. Над цими землями, що були, є  і будуть українськими, досі нависає прокляття червоних директорів.Вони незнищенні так само як і комуністи, що виродились тепер у маргінальних захисників руського мира, московського патріархату і прихильників сепаратистів.Ці величезні машинобудівні, нафтопереробні, сталеливарні заводи, шахти,власне, всі підприємства стратегічного значення отримували найбільше коштів з бюджету і керувались безпосередньо з Москви. Звідти походили директори як не кровно, то ідейно, яким глибоко було начхати на історію і культуру автохтонів.На них вони позирали з імперською зверхністю.Ці напівбоги давали хліб і розваги десяткам тисяч людей, які втікали з колгоспного рабства, щоб потрапити в інше рабство.Якщо рідне оточення, природа не дозволяли  селянам забути про коріння, то праця в три зміни, убогі гуртожитки, російськомовне начальство дуже швидко ламало приїжджих.Як, власне, і армія з її політруками та дідівщиною.Наставав час, коли вони не могли обійтись без свох промислових феодалів, і у свідомість просочувалась ненависть до свободи.Цілі ешелони письменників писали виробничі романи за методом соціалістичного реалізму.Робітник – то був різновид радянського мачо.

На світанку моєї творчості один письменник, що курував Спілку від КДБ, сказав мені просто: « Робітники – це раби».Та я все одно пішла вивчати життя на завод і після року роботи на конвейєрі почала розуміти, що таке нічна зміна з 12-ї до –8-ї ранку, 20 хвилин на обід, заскорузлі тітки-верстатниці з їхніми цинічними   жартами і російськомовні начальники цехів та інженери.Я вчасно звідти втекла і пішла вчитись в університет на українського філолога.

Так, ці люди мали соціальний захист, для них  будували житло і ковбаса була по 2.20. І свобода не входила у їхній скупий пайок.Якщо  директор наказав підтримати сепаратистів, вони його підтримали. Але ні один, ні другий Майдани.Їх садовили у  вагони та автобуси, давали горілку, сухий пайок, і відправляли до Києва. Як і вчителів, що зараз є найбільш інертною категорією населення.Бо ж червоні директори будували школи, бібліотеки і насаджували там той єдиний світ, який їм давав владу над людьми, який ми називаємо тепер «Русским миром».І коли та відстала промисловість почала валитись, робітники не отримали нічого, крім копняка під зад.А місцева влада, яка служила своїм хазяям, та партійна верхівка отримали  капітал.А далі на сцену вийшли бандити, діти робітників, які бачили, як повелися з їхніми батьками-пролетарями.І утворився той моторошний гібрид, що вже третє десятиліття нищить все українське.Маючи в кишені  всі ЗМІ і телебачення, вони вміло маніпулюють людським невдоволенням, спрямовуючи його   проти української державності.Вони завозять для нових українців гастролерів з Росії, підтримують русифікаторів у школах та закладах культури, а влада це все  толерує.Бо влада – це вони.

І ось так ми маємо війну саме там, де ще животіє важка промисловість, і де свобода – найбільший злочин.Найгірше те, що червоні директори охопили своїми щупальцями все, що може дати прибуток.

Книжкові толоки в Запоріжжі та Краматорську фінансують дрібні підприємці-патріоти.І коли кажеш, що цього замало, що потрібно боротись активніше з цим мертвим сонним царством, захищати людей, які хочуть навчати своїх дітей рідною мовою, тобі шепочуть: «Тихше, а то Путін нападе.»А толерантні культуртрегери, відгодовані на лівацьких грантах, готові сісти за стіл переговорів з убивцями українців.