Дехто вважає, що провінційним письменник залишається, коли видається не у столиці.У нас деякі столичні видавництва настільки вбогі, що провінційністю від них аж тхне на відстані.Бо провінційність у голові, а не на карті.Можна бути титаном духу і в Дунаєві, чи Бродах, а можна залишатись вульгарним і примітивним у Парижі.

Усе життя мене повчають, що якщо я не не видаватимусь у Києві, мене вважатимуть провінційною письменницею. Кожного разу, коли я таке чую, пригадую, що більша половина моїх книжок виходила таки в столиці.Для мене існують респектабельні видавництва і нереспектабельні.Перші – це ті, де вміють видати книгу гідно, так як вона на це заслуговує, забезпечивши таким чином їй місце в літературі.Другі – цього не вміють і не бажають. Все інше – від лукавого.

 Якщо ми самі себе не будемо поважати, нас не поважатиме навіть власний кіт.

 Людина переїжджає до Києва і знаходить собі виснажливу роботу, яка не дає їй часу ані на розмисли, ані на творчість.З неї випускають усю кров і викидають на узбіччя. Усі ті, хто переїхав до Києва, розчиняються у ньому як  перли в оцті. Не тому, що вони гірші, просто там давно вже немає високої культури, а хапальний рефлекс шопоголіка. Не темп життя  знищує у великому місті, а плебейські культурні стандарти, що перетворюють той самий Київ на безплідну пустелю, де навіть почуття спраги створене у пробірці.

Але в самій провінції спрага така, як має бути. Природна й шляхетна. Книгарня з добре підібраними книжками на всі смаки, бібліотека, що живе й дихає на повні груди, музей, де все зроблене з любов»ю, створюють культурний простір.

У нас немає ні столиці, ні провінції в традиційному значенні цього слова.Але визнати це бракує духу.Бо що тоді нам залишиться? Лише спогади про минуле, яке втратили.