Не знаю чому, можливо, просто моя свідомість очищується поволі від токсинів, але претензії нашого літературного бомонду оголосити себе високоінтелектуальною елітою завдяки всіляким публічним діалогам та іншим сценічним дійствам, видаються  мені кумедними. Елітою може визнати лише суспільство, яке судить по урожаю, зібраному з творчих нивок. А що може народити кавалок бетону? Дитячий лепет на тему, хто залишиться в літературі, з уст людей, які живуть на гранти феміністок чи подачки олігархів, ще смішніше. Мріяти нікому не заборониш, але критик-мрійник – Боже, збав, нас від такого критика.

Пишіть добре – ось єдина заповідь літературної моралі.Пишіть в тиші й менше балакайте про те, що ви ще не написали.Але апетити у самореклами зростають, і зупинитись цей ненажерливий рот не збирається. Він підвищує голос, намагаючись перекричати інших.Ви думаєте, що Валерій Шевчук чи Олег Лишега спати не можуть без Нобелівської премії? Вона їм байдужа як і всі ці балачки й турне замість того, щоб працювати в тиші. Їх ніхто не звинуватить у заздрості до успіху наших культуртрегерів, чий тягар такий легкий, бо солодкий.Вони обрали для себе родючий український чорнозем, а не килимові доріжки подіумів.Вони помруть тут, а не в Парижі.Але, сподіваюсь, житимуть ще довго.

  Я вчора поїхала в село Дунаїв на Львівщині, звідки почався Ренесанс в Україні. У цьому місці Григорій із Сянока (1406 – 1477), архиєпископ і поет, заснував Двір поетів, куди прибували інтелектуали з усіх-усюд для неквапливих  філософських бесід.Їх була жменька, але це завдяки їм на східноєвропейських теренах проросли перші паростки гуманізму і любові до античної філософії. Потім вони роз’їжджались і несли ці тендітні паростки до Львова, Кракова, Вільно…Світ довкола був не менш дикий і свавільний, ніж зараз, але мудрість вимірювалась не кількістю слухачів на виступах, не накладом виданих примірників, а вмінням застосувати свою ерудицію на благо всім, а не собі коханому.

Довкола Дунаєва були блакитні озера, запашні луки, округлі пагорби і тихо текла річка Золота липа. Зараз просто озер поменшало, а так все як тоді. І молодий католицький священик без вагань зичить мені книгу про Гжегоша із Сяноку, видану в Польщі, а місцевий філософ Олег показує цілу свою галактику, створену ним в одній кімнаті, яку називає РАЙ. І гніді коники пасуться на лузі, рідкісний метелик сидить посеред грон розквітлого бузку, спинається на пліт бліда від спеки жимолость…

Так що не говоріть мені ні про постмодерн, ні про глобалізацію, ні про симулякри, бо це лиш забавки людей, які ніколи не доростуть до зрілості.