Зміна поколінь – це те, чого не можна уникнути, об’єктивна реальність. І ось надходить час покоління куплених дипломів, перші квіточки наразі. Корабель дурнів із обкуреним стерничим вирушає у путь. Читайте Себастіяна Бранта, який написав поему «Корабель дурнів», ще у 15 столітті .Гарний навігатор для століття 21-го. І поему Івана Мазепи «Корабель і Стерничий» також, 18 ст. Принаймні, будете знати, що не завжди  правильний Стерничий може усунути  обкуреного і п’яного попередника, коли в нього немає команди, здатної діяти рішуче. І є покоління батьків, тих, які купили дипломи наступному поколінню, а самі вступили у виші за гроші чи по блату. Діти, виховані в любові до грошей, і в нелюбові до Батьківщини, не принесуть блага суспільству і не збудують держави. Вони розвалять навіть ту хистку споруду, яка де юре вважається державою, а де факто – територія, поділена між своїми та чужими олігархами, населена соціально інфантильними людьми. І треба не сміятись, не плакати, а розуміти це. Спочатку зрозуміти, а тоді діяти.

А покоління, яке заплатило своїм дітям за вступ і виживало завдяки блату, воно теж є, хоча вже відходить. Його виховало покоління, яке було соціально інфантильним, лицемірним, і безмежно наляканим сталінським терором. Тих, кого не вбили, зламали. Тому сподіватись, що весь цей токсичний неприродний спадок можна розгребти за допомогою одного чи кількох харизматичних лідерів, не варто.

Куплені дипломи насправді не коштують нічого,бо не цінуються на ринку праці, хіба що з тих учбових закладів, де заборонено плагіат і купівля оцінок. Хоча й там беруть на роботу хабарників та корупціонерів, бо бракує кадрів. Бо ті хабарники, що вступили по блату, вчились бодай трохи, здавали іспити, писали курсові і дипломні. Науку вони вгробили, це правда, але не є вже такими повними телепнями, як їхні вихованці, що часом навіть не знають назви свого факультету. «»Інклюзивне платне навчання, коли батьки оплачують все – офіційну плату, іспити, заліки, курсові й дипломи. Після завершення коштовного курсу навчання, дитя, яке знає не більше, ніж першокласник, або продовжує сидіти на шиї у батьків, чекаючи на принца(принцесу), або їде на заробітки, де батьки вже нагріли місце. І з уст двох поколінь лине у холодний космос об’єктивної реальності риторичне запитання: «А що мені дала ваша Україна?» Замість того, щоб спитати маму й тата: «А що ви мені дали?» Гроші замість любові й тепла. Купили квартиру, а не дім, поставили хату, а не оселю. Справили весілля, а не навчили відповідальності за родину. Бо тим батькам були важливі не ви, а те, як переплюнути сусіда у статках.Не ваше серце, яка боліло від розлуки з батьками, а дорогі гаджети,одяг, машини. Плаксиві історії про матерів, яких не прийняли діти, коли вони повернулись із заробітків, хворі й без грошей, мене не зворушують. Прочитайте повість Івана Франка «Для домашнього огнища», де дружина офіцера організовує бордель і знищує репутацію свого чоловіка і майбутнє своїх дітей.

Усвідомлення приходить завдяки культурі й саморозвитку. Іншого шляху немає і бути не може. Діти, які навчались самі, не цурались  роботи, працювали за копійки, щоб потім достойно заробляти, розраховували не на батьків, а на себе, ніколи не виростять соціальних пристосуванців. Вони знають, як це зробити. Вони знають рецепт щастя, який полягає на у багатстві, а у вмінні жити цікаво і активно. І врешті колись дійде до протистояння між поколінням куплених дипломів і поколінням освічених альтруїстів, яке вирішить долю України.