Бувають моменти,коли мені хочеться саму себе похвалити. За те, що мене не влаштовує літературна реальність з її боротьбою за виживання. Я ніколи не виживала, хоча часто ставала стійким олов»яним солдатиком, якого  викинули через вікно. Мені подобається інший світ – мандрівників,дослідників,у яких палають очі, і які є часто  клопотом родини,бо не надто переймаються  її добробутом.

Колись я прочитала у Владислава Лозінського про авантурника з Урожа – Антонія Винницького, митрополита київського і  єпископа перемиського,який прожив довге, але бурхливе життя, і до самої смерті у віці 79 років, воював. Він був  дотепний, розумний,шалений, бо став духовною особою після служби Речі Посполитій  на війні. Він був борцем проти унії до останнього подиху, таємним агентом Константинополя,  прибічником Петра Могили і меценатом Києво-Могилянської Академії. Його тіло привезли з Волині й поховали у крипті Лаврівського монастиря св. Онуфрія ,що за Старим Самбором. Потім австріяки зробили в монастирі німецьку школу і перенесли поховання з крипти на гору,де хтозна скільки віків існує цвинтар. Звісно, я поїхала провідати  Антонія Винницького,бо моя прабабуся була в дівоцтві Винницькою, з того самого роду.

Я пішла на гору, знайшла зруйновану каплицю і коло неї два понищені надгробки, звідки збили чавунні хрести.На одному я прочитала «Антоній владика…» Далі напис був стертий. Я подумала,що це може бути перепоховання Винницького. Правда, хоч біля церкви у Лаврові є меморіальна таблиця, де зазначено його ім»я,  ніхто не думав,що  могила збереглася.

Минуло років десять. Нещодавно до мене звернувся  священик з Урожа, отець Михайло, який взявся досліджувати життя Антонія Винницького. Я написала,що знаю ймовірно місце його поховання. Отець Михайло приїхав до Львова і ми з  ним вирішили поїхати на могилу владики.Оскільки він мав їхати з Дрогобича, а я зі Львова, нам вдалося вмовити одного доброго чоловіка з Добромиля, щоб той  нас відвіз, тим більше, що той добрий чоловік ,пан Василь, відновлює повстанські могили і цікавиться історією.

У Старому Самборі ми зустрілись: пан Василь, отець Михаїл у рясі і отець Тарас з Борислава і я . Вони мали з собою відеокамеру і важку торбу. Я спершу нічого не второпала. Мені дуже не хотілось їх розчаровувати. Ми навіть заблукали в лісі, розділились на партії. Я тому й нікого не люблю з собою брати,бо вічно блукаю. Але знайшли врешті цвинтар, страшенно запущений, і надгробок. Коли священики почали придивлятись до  стертих літер, то знайшли дату смерті 1679  рік. Дату смерті Винницького.Сумніви зникли. А священики були певні, вони ЗНАЛИ. Вони витягли з торби  необхідні речі для парастасу і вперше за 300 років  владика Антоній  отримав  гідне пошанування його пам»яті.

Погода була похмура, готична. Вітер пробирав до кісток. І все це нагадувало сон.То була мить, якою я пишатимуся до кінця життя.

А  потім ми зійшли вниз і зустріли ченця  отця  Тимотея,  який зцілює молитвою. Не знаю, чи він мене упізнав, здається,так. Я про нього писала у «Сентиментальних мандрівках». Тішуся, що він живий-здоровий. Він сказав, що прийде час і відкриється поховання князя Лева. Але одне ми уже знайшли.