Пригадався вірш Шевченка, написаний за мотивами Книги Ісайї ( глава 35 за два роки до смерті. Згадала у зв’язку з  черговими нездоровими фантазіями Міністерства освіти, яке хоче інтегрувати українську літературу у світову, хоча це у компетенції літературознавців і критиків.Ну, Бог в поміч. Але без зміни системи освіти, без вишколу нового покоління вчителів, без люстрації українофобів, се діло пропаще.

Перед українським суспільством простягається чудова дорога в майбутнє, коли нарешті створиться сильна національна держава, але, знаючи про ефект метелика, інтелігенція сходить час від часу з неї, а дехто взагалі блукає околяса.Ми досі не оцінили те, що трапилось на початку 90-х в українській літературі, до якої тепер причепилось зневажливе «сучліт».Коли ненормативна лексика прозвучала вголос, і невдовзі заполонила культурний простір.Тоді треба було звільняти окупаційні території, де панував мовний покруч російської і суржика, а не займатись тим, що одні  сприймали як свіжий подих і новаторство, а інші вважали дрібним хуліганством.Ефект метелика ми відчули, коли президентом став двічі несудимий Віктор Янукович, а міністром освіти  агент ФСБ  Табачник, така суміш вульгарності й цинізму.Звісно, майстри слова, кумири тінейджерів, голосували «проти всіх», а не за Януковича, і навряд чи це суттєво вплинуло на результат виборів.На результат вплинув десакралізований вульгарний мовний простір, який відкинув назад на десятиліття національне відродження. З книжок російський мат полинув у телеефір і закріпився. Люди, які готові були згадати рідну напівзабуту мову, відсахнулися, бо ні слухати, ні читати було нічого. Принаймні, про це заявляли в телевізорі самі зірки сучліту. Ефект метелика триває. Політики розділили Україну за мовною ознакою,замість того,щоб  розгорнути українізацію на зросійщених територіях,бо йшлося про національну безпеку.От і отримали повторну окупацію Донбасу і Криму. Я зовсім   не демонізую сучліт, який тепер хочуть канонізувати в шкільних програмах і який на тлі шедеврів світової літератури буде закріплювати в учнів комплекс меншовартості.Вводити в канон вторинний продукт – це те саме, що колись канонізація соцреалізму.Прочитайте 8 том «Історії української літератури» 1972 року і ви побачите, хто був тоді тренді – макулатурники.Отже, бунт був несправжній, йшлося про переділ території, а не зміну поколінь.

«Тоді як, Господи, святая на землю правда прилетить…»Правда така: повернути вкрадене у народу, щоб оздоровити і відродити скалічених Голодомором, репресіями і колоніальними комплексами.Через активну українізацію суспільного мовлення, глибокого вивчення історії, очищеної від колоніального сміття. У школі це насамперед те, що називають «розвиток зв’язного мовлення».Текст не має такого впливу на свідомість, як бесіда.Японські випускники після закінчення школи знають 600(!)  народних пісень, які народились в селі і мають сотні років.Воно їм знадобиться у майбутній професійній діяльності? Та ніби ні, проте народна поезія  гармонізує особистість на рівні підсвідомості, має терапевтичний ефект, врівноважує емоційний стан.Тому сприймати український фольклор, класику як щось суто рустикальне, чуже міській дитині, це просто невыгластво. Японці використовують досвід Василя Сухомлинського, натомість в Україні ганяються за  досвідом  чужинців, який пристосований до ментальності того чи іншого народу.Ось що потрібно дійсно інтегрувати в уроки історії, природознавства, географії,малювання.Щоб діти могли співати, декламувати на уроці.Природа лікує.Уже в садочок діти приходять травмовані  мультиками російською мовою,рекламою, з розладами мовлення.Вони не вміють спілкуватись, не відчувають ритму мови.Суржик дає їм примітивний ритм міських джунглів і перейти на чисту багату українську мову їм важко, бо вони ніде її не чують. На тести з мови та літератури їх дресирують репетитори.Натомість потрібен один-єдиний тест: написати есей на певну тему, який покаже  справжні знання і вміння передавати думку.Потім не треба дивуватися з процвітання плагіату у школах і науці.Хто володіє мовою, той може прихилити до себе увесь світ.»Німі отверзуться уста, проллється слово як вода, і дебрь-пустиня не полита, цілющою водою змита, прокинеться…»