Про книжку
Ця річ, яку я назвала повістю, може й не заслуговує на це високе звання. Задля неї я перервала роботу над іншою книгою, і рада,що нарешті дописала. Іноді важливо засвідчити пережите, доки воно для тебе не зблякло й не вивітрилось.Я могла б написати про Стамбул, якби навіть там не була.Уява може все. І отой невідвіданий Стамбул був би реальніший ніж відвіданий. Майже тиждень дощу, невралгія, депресивний стан від усвідомлення того, що творчість під час війни це як ходіння по тонкій порепаній кризі, і ще всього багато. Так багато, що плентаючись під дощем кривими вуличками міста,де не було ні сонця, ні троянд, ні тюльпанів,я вирішила написати про це і виставити на суд небагатьох своїх читачів. Я побачила себе в дзеркалі величезного міста, у якому не залишила жодного сліду,хіба що погладила кілька стамбульських котів, які цього потребували.
Мене вразили стриманість і спокій мешканців Стамбула, під якими тлів тихий відчай: могло би бути по-іншому. В очах українців я бачу натомість біль і надію. Я раптом зрозуміла, що іноді слід забути про самоцензуру і цензуру, якою можуть почати мене катувати люди, звиклі критикувати чужу життєву позицію, бо не мають власної.
Це просто історія боротьби інстинкту самозахисту і інстинкту самознищення. Кожна людина переживає такі моменти. Я побувала в найбільших містах світу, але лише Стамбул змусив мене боротись з чорною тінню смерті.