Більшість українців навряд читали «Дім позаду» Анни Франк, як авторка називала свій щоденник, але чули трагічну історію юної жертви Голокосту.Тільки чи справжню? Бо справжня історія єврейки Анни, як мені нагадала американська письменниця Сінтія Озік, мусить бути засвідчена нашим серцем.Як і справжні історії жертв Голодомору чи тієї війни, що її бояться визнати війною російського народу проти українського, а називають то “гібридною”, то АТО.Але ми знаємо, що це за війна. Як знала Анна Франк вже у свої 13 років:» Вечорами, коли темніє, я часто бачу вервечки добрих невинних людей і заплаканих дітей, які бредуть і бредуть уперед за наказом групки чоловіків, які верещать на них і б»ють, доки ті майже валяться з ніг.Вони нікого не шкодують.На смерть ведуть усіх – хворих, старих, дітей, немовлят, вагітних жінок».
Зі всієї родини Франків вижив лише батько,Отто Франк, який перший вдався до цензури щоденника покійної дочки.Європа хотіла забути про свій англійський, голландський, французький, польський антисемітизм,і він також піддався цьому почуттю, видаливши окремі неполіткоректні моменти, які вказували на те, що переслідували не всіх підряд, а саме євреїв. Наче жовта зірка Давида, нашита на одяг, була прикрасою. А слідом за ним почали ліпити образ світлої життєрадісної дівчинки, яка вірить у людську доброту.Щоденник Анни – це не її справжня історія, переконана Сінтія Озік, це намагання вижити у тісному просторі і не деградувати.Її справжня історія – це історія Голокосту.»Я спостерігаю, як світ дичавіє, я чую, як наближається грім, що одного дня знищить нас, я відчуваю муки мільйонів.»
У 1969 році Отто Франк пише, що «годі чіплятися за минуле».Він був лише одним із тих, хто намагався бути політкоректним.У 1955 році голлівудське подружжя Гудрічів поставило п’єсу на Бродвеї, де зобразило Анну дотепним і веселим підлітком, започаткувавши те,що називають зараз брендом.Якщо вилучити щоденник з історичного контексту Голокосту і зробити його надбанням масової культури, то так воно і буде. Батько Анни Франк був асимільованим євреєм і вилучивв зі щоденника всі релігійні згадки і національні акценти. Лише у 1991 році з»явилось академічне видання щоденника, де відновлено всі вилучені фрагменти, але на той час очевидців Голокосту майже не стало, і нічого не змінилось у сприйнятті образу Анни.
Німецька перекладачка Аннеліза Шютц у 1950 році взагалі пом’як шила всі негативні моменти, пов’язані з німцями.»Героїзм у бою чи протистоянні з німцями»  перетворився на «героїзм у бою чи борні з утисками». Мовляв, книжка, яку збираються продавати в Німеччині, не мусять ображати німців. Або « немає на світі більшої ненависті, ніж у німців до євреїв» було змінено на “цих євреїв”.
Не втримаюся від аналогій з нашими сумними реаліями.Зараз ми чуємо те саме: «ворог» замість «російські загарбники», « не всі росіяни погані» з перспективою на майбутнє: «годі ворогувати, давайте пробачимо і все забудемо.Але політкоректність німецької перекладачки і лібералізм асимільованого єврея Отто Франка викликали ефект метелика у мирній Європі і охопленій війною Україні. Забута і зневажена історія поставила світ перед потворною личиною відродженого нацизму.Тепер уже в Росії.І як тоді, немає адекватної реакції ні урядів, ні суспільства.Політкоректність щодо агресора веде до брехні, яка наростає з кожним днем як снігова куля.
Несправжня історія Анни Франк асоціюється у мене з іншою історією – єврея із Дрогобича Бруно Шульца, довкола якого влаштовують щороку ритуальні танці політкоректні постмодерністи, захоплюючись його стилем, шармом і сміливими образами, забуваючи при цьому, що Бруно Шульц без пафосу розділив долю єврейського народу і не втік до Америки, і був застрелений просто так на вулиці гітлерівцем, який встав не з тієї ноги. Кожна людська історія має фінал. Без фіналу вона неповна.
Анна Франк померла у віці 15 років від сипного тифу і виснаження у Аушвіці, ледь прикрита лахміттям, по якому повзали воші.Першою померла її сестра Марго. Перед тим вони два роки прожили у тісному сховку в Амстердамі, без свіжого повітря, без руху, в постійному очікуванні зради. Сусід, що їх зрадив, отримав за кожну єврейську голову по 7 гульденів. Оце і є справжня історія Анни Франк.
Злочини проти людства не підлягають політкоректності. Якщо ми дозволимо так повестися з собою після війни, подібним злочинам не буде кінця. 14- річна Анна висловилася дуже чітко: « У людях живе потяг до насильства”