Восени 1914 року в селі Сторонна на Дрогобиччині у бою з російськими козаками загинуло понад шістсот солдатів австрійської армії – чехи, мадяри, українці.Їх поховали на горі, а потім перепоховали на цвинтарі у містечку Підбуж, спільному для українців, поляків та євреїв. Наприкінці 50х років совіти знесли цвинтар, змішали кістки з землею і побудували на тому місці склад техніки.Куди поділися надгробні плити, легко можна здогадатися- пішли на будову.

У Львівському історичному архіві є запис у метричній книзі Дрогобича за травень 1915 року.Понад сто солдатів померло у військовому шпиталі,різних національностей і їх відспівував отець Мартирій Котович за греко-католицьким обрядом.Поховали їх  біля єврейського та холерного цвинтарі, де зараз озеро і зона відпочинку « Залісся”.

Зараз в Україні відновлюють могили січових стрільців, воїнів УПА, єврейські та польські цвинтарі, а також німецькі в колишніх німецьких колоніях. Але якогось руху по відновленню поховань часів Першої світової війни не відчувається.Десь у диких хащах ховаються від людського ока останні хрести над могилами тих селян, робітників, торговців, вчителів і лікарів, яких мобілізували й труїли іпритом,морили голодом і холодом, які сотнями тисяч, завошивлені, вмирали від тифу.Їх дітей вже нема на світі, а онуки й правнуки не приїдуть шукати.А якщо приїдуть, то побачать або хащі, або зони відпочинку чи автобази.Зате ми охоче читаємо Хемінгвея і Ремарка, і часом «Поза межами болю» Осипа Турянського та новели Стефаника.

Те, що пережила Галичина, яка стала полем смерті, у 1914-1915 роках, важко описати. Бої йшли по селах,чи на околицях. У моєму Урожі під горою Ласки був бій і крики та стогін поранених було чути в сусідньому селі.Гвалтування жінок чеченами і козаками набуло величезних масштабів.Здавалося б, галичани тепер вилікуються назавжди від москвофільства, яке витісняло «Просвіту» із читалень, чимало москвофілів згодом потрапило у Талергоф і там загинуло.Але ж ні: москвофільство пережило ще й Другу світову війну, і присутність церков Московського патріархату в Західній Україні відчутна, особливо, на Закарпатті.Зрештою, як і в Підбужі та Сторонній.Синдром жертви? Данина традиції? Невинно усміхаючись, піп каже, що слово «католицький, походить від «кат».І чорні археологи розкопують нікому не потрібні поховання і окопи, які ще не зрівнялись із землею.

Не було такої родини, звідки б не взяли на війну чоловіків.Старших – санітарами,молодших з мінімальним вишколом кидали в рукопашний бій.Іприт, багнет, тиф – так виглядала смерть мільйонів людей, які не з власної волі покинули матерів, лружин і дітей. Або із власної.Чехи,італійці, мадяри, турки закопані в українській землі.В Сторонній кілька сотень вояків дозволили себе взяти в полон 20 російським козакам і, зрештою, всі загинули.Українці натомість поховані по всій Європі. Нащадки не знають навіть де, бо похоронні листи загубилися.Я намагалась дізнатись щось про своїх загиблих родичів у одному із львівських музеїв.Мене відіслали до Віденського військового архіву, хоч то їхня робота надсилати запити,  укладати картотеки січових стрільців і тих, хто воював у австрійській армії.Я не знайшла в куцих списках ні свого діда Григорія Басараба, ні інших членів родини, які були як січовими стрільцями, так і воювали в австрійській армії.Усе, що лишилося від них, це куці спогади, що загинули десь від Вінницею, і часом світлини.У метричні книги не вносили загиблих десь-інде, тому дізнатись скільки людей з села загинуло ще можна,опитавши родичів, але де вони поховані – вже ні.Минуло сто років.Цим могли б займатися приватно, за плату, професійні історики, які мають змогу працювати у Відні, але для моїх земляків важливіше роздобути карту поляка, аніж дізнатися подробиці загибелі прадіда.Або вкласти гроші в якісь дорогі витребеньки.

Усі пам’ятні хрести, де часто писали прізвища загиблих воїнів, знищили совіти.Єдиний пам’ятник я бачила в містечку Комарно, біля церкви на околиці міста.Там і на міському цвинтарі є меморіал з прізвищами.Але це виняток.Як тільки могила стає невидима, всі про неї забувають.Але це не означає, що її  не існує. Я впевнена, що є люди, які намагаються повернути історичну пам’ять, але вони вкрай непублічні і не мають впливу на суспільну думку.