Абсолютні невігласи в герпетології,наші люди вбивають змій на своїх городах та обійстях, хоч між ними є лише одна отруйна- гадюка звичайна.І священики православні кажуть, що шанувати інших живих істот не треба, бо вони не мають душі.Дуже багато людей теж не мають ні душі, ні серця,однак ніхто їх не вбиває за те,що вони зробили з цим світом, особливо, з довкіллям.Вирубали ліси,  аби накупувати собі всілякого дорогого непотребу,спалили хімією лани,  від чого загинули комахи і птахи,оточили себе сміттям.Вони і в Бога не вірять, вклоняються золотому тільцю.  Голодні шуліки прилітають полювати на курчат,вивірки оселяються на подвір’ях,бо в них забрали ліс,а нічийна територія заростає бур’янами. У моєму дитинстві косили траву на узбіччях, і біля покинутих хат.Там не було тих жахливих джунглів, в яких оселилися зараз змії,моторошних напіврозвалених хат, які хотіли продати за тисячі доларів, але у нікого не виявилося таких грошей. Отож, люди, ледачі й безвідповідальні, переживають зараз нашестя змій, і в цьому не винен ніхто, окрім них самих.І відбуваються наразі страхом, бо жодна змія не має наміру їх вкусити,хіба що заженуть її у глухий кут.Але тоді оборонятиметься навіть праведник.

Минулого року ми прибирали біля костелу у Соколівці, колишньому містечку Сеняві.Приїхали зі Львова, в основному, молодь.Цього року – так само.Розчистили добряче хащі.З місцевих була лише голова сільради,яка допомагала нам.Дядько на тракторі приїхав косити на території школи.Ми жартуючи спитали, чи не покосив би він біля костелу.Він відповів зверхньо: «Мені за це ніхто не заплатить.» Так само поводяться усі села в нашій славній Україні: мічцеві смітять, а волонтери прибирають.І не тільки села.Приміські ліси, пустирі загиджені, зарослі,покинуті будинки пограбовані.Гомо совєтікус – це не ознака походження, це діагноз хвороби, яка лікується лише величезним штрафом та ізоляцією. І один із її симптомів – це схильність до агресії.Всі спроби очищення, порятунку довкілля, збереження історичної пам’яті визнаються місцевою владою лише на рівні комуністичних суботників,Днів села чи міста і недолугих співів під караоке,та обов’язкових двогодинних молебнів.Жодної турботи про бібліотеки чи книгарні в селі.Гендлювання землею, де за ті самі долари продадуть навіть місцевий цвинтар, не те,що рідну маму.

Духовне, так би мовити,буття – це ті самі зарослі бур’янами сади і узбіччя, але уже в головах.Настільки затурканих і неосвічених, що не сприймають нічого, окрім тупих телепрограм та рецептів у Однокласниках.Голови стали шлунками.Серце заплило жиром. Кількість людей, які відчувають і думають, настільки мізерна,що не має впливу на політику і культуру.Я дивлюся на цей костел 16 століття, що за рік ще більше занепав, і чую сичання: « Не лізьте, то не ваше село.І то польський костел, нащо він вам.»Але кущі вирубані, трава скошена, сміття зібране. І школа, що поруч, скоро зачиниться,ось-ось назавжди, бо немає в селі дітей.Тільки змії зблискують у хащах, нечутно сковзаючи у траві.