У юності я боялась урізького цвинтаря. Там мешкали духи моїх предків. Я почувала перед ними острах – ану ж вони захочуть мене прийняти до свого кола вже зараз. На інших цвинтарях бувала залюбки, хоча якщо довго ходити там самій, простір викривлюється і тебе починає затягувати наче у вир, на дні якого – потойбіччя. Усе змінилось, коли мама повела мене на цвинтар увечері першого листопада. Московська церква, що була тоді всюди в Галичині, не толерувала запалювання свічок у той день, але люди все одно приходили. У темряві. Зараз – коли їм зручно. Лампадок тоді не було. Мама купила у сусіда Волощука, що відав церковною касою, кілька тоненьких свічок, і ми пішли. То було приголомшливе видовище – весь цвинтар світився теплим жовтим світлом. Пахло медовим воском, припаленим сухим листям, свіжою хвоєю вінків, і поміж скромними могилами, не зіпсутими пластиковими квітами, блукали невпізнавані люди. Чи це, чи щось інше вплинуло, але трапився акт примирення – мене з духами предків. Можливо, саме тоді я почала шукати своє коріння.

Я не знаю, де похований Дмитро Басараб і Єва Добромильська,  бо того цвинтаря вже не існує, зате я знаю як називалися їхні батьки і матері – Кость Басараб і Марина Гриник, Йосип Добромильський і Катерина Савицька. Знаю, скільки у них було дітей і яка їх доля. Знаю, що Дмитро Басараб належав до ходачкової шляхти і ходив пішки до Відня у справах громади, і що на генному рівні залишив щось моїй мамі Іванні, мені і моїй дочці, не лише любов до мандрів, а й цікавість до суспільного життя. І що Єва Добромильська померла у віці 70 років від холери, а одна гілка Басарабів вимерла під час першої епідемії у 1831 році.І що той Дмитро Костьович був у опозиції до власниці Урожа графині Марії Гумницької, був депутатом та правником від української громади. І навіть те, що він був свідком самогубства дівчини з Підбужа, яка зайшла у ріку і втопилася. Я познаходила й інших предків – Пантелеймона Страшівського, Костя Пагутяка, Марію Сенкевич, Якима Петрущака… Але це потойбіччя сягає лише до середини 18 століття. А що було раніше? Та навіть з того, накладаючи родинну хроніку на глобальну історію, я знаю, що мої предки переживали чуму що двадцять років, що віспа забирала в них дітей, а холера – цілі родини, що вони бачили у селі цвіт церковної еліти у 16-18 ст., були учасниками наполеонівських війн, закопували «панщину» у 1848 році, переживали «тісні роки», йшли у січові стрільці… Не просто селянський гумус, а свідки й творці української історії.

Без цих знань предки – це лише вихор із сухого листя, який раптово здіймає вітер біля ніг, коли ти ступаєш на старий цвинтар увечері 1 листопада. А з ними ти здобуваєш глибокий і справжній містичний досвід, і, може, навіть отримуєш таку потрібну тобі підтримку.