Троянцям набридла війна. Вони вже забули, з чого вона почалася. То боги заварили цю кашу,не поділивши зони впливу. Греки, що тримали Трою в облозі  10 років, теж втомилися і хотіли додому. Але боги не пускали. Силою Трою було   неможливо взяти і зрадою через підкуп теж. Тоді вирішилися вдатися до маніпуляційної технології. Греки тихенько відпливли і залишили по собі велетенського дерев’яного коня, символ, який потрібно було витлумачити і придумати,що з цим дивним артефактом робити. Коментар мав би всіх влаштовувати: і героїв, і їх дружин, і простих роботяг,і торговців. Вирішили вважати коня трофеєм і використати його у сценарії святкування закінчення війни. Бо десять років самі похорони, і постійна тривога, зубожіння. Нащо добру пропадати. Натішаться і розберуть  на дошки.

Тільки один чоловік  у Трої розумів,що безкоштовний сир буває тільки в мишоловці й нагадав про дари данайців. Жрець  Лаокоон. Він  не вельми прислухався до голосу юрби, і не піддавався масовому гіпнозу.  почав усіляко перешкоджати цій диверсії, аби тільки не пустити дерев’яного боввана до  міста. Але троянці вже почали святкувати неотриману перемогу і, коли Лаокоон вирішив дослідити ворожий артефакт, з моря виповзли змії й задушили Лаокоона та двох його синів.

Цей образ Лаокоона часто використовували у 18 столітті,щоб показати, як абсолютизм душить незалежну думку, ігноруючи при цьому власне Троянського коня. Принаймні, я це читала у Лессінга і Блейка.  У череві Троянського коня ховались озброєні вороги,а кораблі за найближчим мисом. Вночі вони вилізли і перебили дурноверхих п’яних троянців, спалили Трою,а молодих жінок забрали як трофеї. Ціна популізму – загибель держави.

Гадаю,всі вже зрозуміли,що у нас Троя, хто греки, хто Троянський кінь, а хто Лаокоон. Залишилося прилаштувати лише змій із моря,  що за Посейдон їх прислав, і хто з богів залишився невдоволеним. Якби троянці не піддались маніпулятивній психології, то ніц би боги не зробили. Еней з ватагою вцілілих троянців принаймні Рим заснував  згодом, але тоді вільної землі було чимало. Та це вже інша історія.