Вони знають дорогу і по сей бік, і по той.Їх можна побачити вночі на урізькому цвинтарі – усіх трьох.Чорних, лютих, зовсім не схожих на тих сумирних коників,що орють городи весною і восени.Вони чекають на того, хто не побоїться до них наблизитись, кого вони можуть доправити у інший світ, щоб подивитись, як там ведеться роду. Що вони там роблять наші діди і прадіди.
Мій дід Григорій напевно пасе своїх двох коників.Просто з весілля його забрали у січові стрільці.Його довга кавалерійська шабля висіла у нас у сінях в моєму дитинстві.Дідо помер, коли мені було три роки.
Перед другою світовою він пас коней за рікою і бачив Дике весілля.Воно простугоніло над його головою: молодий з молодою, музики, цілий кортеж і всі на конях.Уявляю, які то були коні, що летіли в повітрі.
Бабця пережила страшний стрес, коли дідо посадив на коня шестирічного сина.Вона боялась коней.
Коли прийшли другі совіти, дідо їхав з гори фірою, і раптом побачив на коні Чорного чоловіка.Кінь стогнав під нелюдським тягарем.А на другий день помер. А потім помер другий кінь. Дідові коні врятували діда і його п’ятьох дітей від Сибіру. Тепер він не був заможним.Коні принесли себе в жертву, аби народилась я.На своїй землі, в Україні. Аби народились мої сестри і їхні діти.Прості земні коні, які возили діда і бабцю до Самбора, і Дрогобича, які орали, привозили з лісу дрова.Але пекельні і небесні коні, що належать до підземного і надземного світу, теж потрібні.Щоб нагадати про інші дороги до інших світів. Бо в світі людей тісно, не кожен може знайти собі місце.