Кожен день – інший.Щоденник – Львів: Піраміда,2013, с.190

Тут я обмежусь передмовою, де все сказано про історію написання книжки.

Переднє слоЛюди чомусь вважають щоденник приватною справою, не призначеною для читання сторонніми.Насправді письменники набагато відвертіші у романах, аніж у своїх щоденниках. Тут вони чудово знають, що кожне написане слово  може свідчити за чи проти них, а тому самоконтроль і самоцензура в літературному щоденнику на вищому рівні.

Писемність не може не бути засобом комунікації.Просто у деяким писемних витворах комунікативна функція обмежена. Господи, та я й не сподіваюсь, що цю книжку читатимуть так само охоче, як гостросюжетний роман! Вона – не для всіх. Як сказав би Герман Гессе: «Вхід не для кожного» Бо це той самий магічний театр, або ні – алхімічна лабораторія душі, де варто насолоджуватись  самим процесом створення чогось універсального, кристалу, алхімічного дерева, філософського каменя. Писання – це диво, яке твориться зі жмені знаків і руки, що  складає їх у певному порядку.
 Людина наповнюється досвідом як глечик, і дуже часто не знає, що їй робити з цим вмістом.Це – одна причина для того, щоб писати щоденник. У письменника може назбиратися купа матеріалу у вигляді думок, які він запише сьогодні, щоб не забути завтра. Це – ще одна причина писати щоденник.

Але є потреба ділитись враженнями, зафіксувати вільне падіння думки, що наче лист падає з дерева і через мить зливається з іншими листками.У юності щоденник – спосіб звільнитись від напруги, у зрілості – це приватна колекція відчуттів, яку збираєш шанобливо і усвідомлено, розуміючи, що все це зіллється колись з ноосферою.Записане – краще, бо воно показує, куди ти прямуєш і навіщо, загострює розум і дисциплінує, розневидимлює приховане.Отже, писати щоденник є сенс.Це все одно, що знайти собі приятеля, готового тебе почути. Для того й випускаємо слова в холодний простір існування.

  У мене є кілька щоденників.Опублікований той, що входить у книгу «Сни Юлії й Германа». Тут він пояснював, доповнював, показував шлях сюжету.Принаймні, текст роману був вільний від усього зайвого.Щоденник був його контекстом, а контекст щоденника – певний набір культурних уявлень певного гурту людей, які все ще читають мудрі книги.Чужому туди зась, я ж не посягаю на територію попсової культури чи псевдоінтелектуальної, тому не треба заходити на мою.

 Цей наступний щоденник з’явився завдяки Василю Габору, члену потаємного і нечисленного клубу шанувальників дзуйхіцу, жанру, що має вже тисячу років.Саме слово перекладається як «вслід за пензлем», тобто це записування вражень, думок, навіть відомостей.Дзуйхіцу можна прив’язувати до дат, щоб у майбутньому відновити історичний контекст.Але культурний контекст не прив’язаний до дат, це частина ноосфери, яка існує вічно.Принаймні, ми на це сподіваємось. Я не кажу, що написала дзуйхіцу, але відчуваю з ним кровну спорідненість, відколи відкрила для себе Сей Сенагьон,  …..Якщо уявити собі візерунок цієї книги, то це буде наче клаптикова ковдра. Японці не мали клаптикових ковдр. Я вкриваюсь такою, зібраною з багатьох клаптиків ситцю, з різним малюнком, кольорами, підібраними спонтанно.Кравчині тримають у себе повні міхи обрізків тканини, які залишились від пошиття одежі.Я дала назву майже всім клаптикам.

 Ось як все це було. Я вставала вранці, годувала котів, варила собі каву і сідала за комп’ютер. Є такий міжнародний сайт «Проза.ру», де можна вести літературний щоденник. Ніхто його не коментує, нічим його не треба прикрашати, і вже через мить твій крихітний есей, або, як називали його японці, дан, може прочитати будь-хто у цілому світі.Тема есею виникала спонтанно. Переді мною було вікно, яке поглинало всі гарні й погані сни, а за ним алича, на яку прилітали і сойки, і сороки, і синички.Я просто зосереджувалась і віднаходила для себе щось важливе: спогади, образ, чужі думки. Моя дочка поїхала навчатись до Єрусалиму, я мала квиток туди на лютий 2012 року.У ті дні я писала  повість «Небесна кравчиня», хворіла, мерзла і спілкувалась виключно електронною поштою.Можливо, таке життя комусь видається смутним, а комусь розкішним, але я вже пройшла через воду, вогонь і навіть мідні труби, і збиралась йти далі, окремою, незалежною стежкою.

І ось я побачила Єрусалим, і зрозуміла, що оселилась в ньому навіки, і  у всіх місцях, які я відвідаю після нього, я шукатиму відблиск Єрусалиму, не вилизаного на догоду туристам, не гламурного, а шорсткого, запашного і контрастного. Львів колись нагадував Єрусалим, та й зараз нагадує, але вже Єрусалим, окупований варварами. Шорстким, запашним і контрастним Львів був у часи моєї юності.Його хотілось притулити до серця й не відпускати.

Влітку я почала мандрувати галицькими містечками і в кожному віднаходила часточку Єрусалиму: чи то в Бібрці, чи Судовій Вишні, чи Щирці, де присутність варварів надто впадає в око, а не дурить тебе показним блиском.

Але Добромиль і досі не відпускає мене, бо я йому потрібна.Не його мешканцям, а його душі. Містичне місце Добромиль, я завжди відкриваю у ньому щось нове, і поїздка туди для мене як для когось поїздка до Кракова чи Відня. Я не колекціоную місця, я в них шукаю, як тепер виявилось, відблиск Святої землі.

Тепер про те, що шукатиме читач в моєму щоденнику.Бог його знає.Напевно те, що я не промовила вголос. Вияви непублічності.Можливо, він знайде там підтвердження власних думок, а це означатиме те, що комунікація налагодилась.І я буду тішитись, якщо про це дізнаюсь.

У мене були постійні читачі, декого я знаю особисто.Наприклад ,Юлія Мельникова, що написала роман «Львів самотніх сердець» і я цей роман переклала, а Василь Габор видав, Валентин Лученко, мислитель із Києва, який пише чудову медитативну прозу, Віталій Щербаков із Нікополя, дивовижна людина, який перекладав увесь цей час  щоденник і розсилав по всьому світу друзям, передавав відгуки. Він же й переклав «Урізьку готику», «Слугу з Добромиля», «Зачарованих музикантів». Не було б моєї сторінки на Прозі.ру, я б не пізнала цих людей, чия думка для мене дуже важлива,бо ми існуємо в єдиному культурно-етичному полі, і коли я писала щоденник, то думала про них, а часом писала для них. Алія Єгізбекова, Марина Гареєва, Олексій Ващук, Василина Іванина, і невідомі читачі, які нічим себе не виказали, хоча, можливо, ми знайомі.Я вважаю це просто виявом делікатності.Отож, перш ніж щоденник отримав паперову форму, він уже був прочитаний і навіть перекладений російською мовою.І тепер мені не страшно віддавати його на суд іншим читачам.Критики ж, звісно, на те і є, щоб ставитися з підозрою до подібного жанру. Або людині нема про що писати, або в неї манія величі – можуть подумати вони.

       Насправді все просто.Уже дописуючи щоденник, щоб не став він моїм  безкінечним обов’язком, я збагнула, навіщо це роблю.Щоб переконатись самій і переконати інших: наше життя не суцільна смуга одноманітних днів, які ми намагаємось урізноманітнити. Кожен день  не схожий на інший, кожен день це перемога над смертю і забуттям, і кожен день може виявитись останнім.Тільки тоді ми будемо цінувати себе і шукати власну неповторність серед шорстких стін буття. Щоденник повернув мене якоюсь мірою самій собі,бо я відчула, що раптом впряглася у віз разом з іншими, а це – не моє. Дух нонконформізму витає наді мною все життя.

Культурний контекст зникає, коли ми втрачаємо свободу, спершу зовнішню, а тоді внутрішню.Багато речей з життя людей не перестає мене дивувати, бо я знаю, що марнославство, гординя, дріб’язковість знищують людську особистість.Така людина ніколи не стає дорослою, бо не була ніколи дитиною. Страшно жити у цьому світі, що деградує на очах. Колись я написала: «Так є, але так не повинно бути». І я радію, коли чую ці слова від когось.Значить, комунікація відбулася. А тепер наступним кроком для нас нехай буде: «якщо не можеш знайти двері, то намалюй їх на стіні».

Щиро Ваша Галина Пагутяк