Я не здивуюся, як  спогади людей, що воювали чи воюють зараз на Донбасі з московськими окупантами, визнають такими, що закликають до насильства.  Їх зараз відфутболюють більші видавництва і намагалися не пустити на  Книжковий Арсенал. До того, ж письменники-кон’юнктурники вважають, що вони потрафлять краще про  це написати. Хай  краще сидять в окопах, а ми будемо про них писати.

Частина українського суспільства, навіть свідома, не хоче знати правди. На якій Луб’янці був написаний слоган  «розганяти зраду», не знаю, але точно не в Україні. Щось я надто часто це чую від тих, хто, закутавшись у картатий плед,з філіжанкою кави, мріє про Париж і не хоче чути про те, як почувають себе люди на лінії фронту. Як воно сидіти з дітьми в підвалі під обстрілами. Я читала колись текст дівчинки  про це, поданий на дитячий конкурс. Вона не отримала жодної нагороди. Отримали малі кон’юнктурники.

Зрештою, пора зрозуміти, що війна – скрізь, особливо, в культурі. Ринок проти культури, влада проти культури – ось так виглядає Тридцятилітня війна. Після неї  прийде чума, як це було у 17 ст в Німеччині. Андреас Гріфіус писав про «скарби душі, утрачені навіки», що страшніші за пожежі,руїну і моровицю. Та що там Гріфіус, почитайте «Поза межами болю» Осипа Турянського.

Був Шевченко і був Гоголь, агент охранки,Був Іван Франко і Богдан Лепкий, був   Григір Тютюнник і  був Гончар,був Стус і був Іван Драч. Одні «розганяли зраду», інші  їх за це засуджували. Зріла доросла людина не  буде ховатись під ліжко і стогнати, що її задовбали  війною. Перепрошую, правдою. І вік тут ні до чого.

Правда не пригнічує, вона  показує шлях до вирішення проблем, заохочує до боротьби. Її мета –  не нав’язувати суспільству думку, що  «все погано», в що «з усім поганим можна впоратись спільно». Якщо ви цього не розумієте, то краще мовчіть. Це – не шляхетна емпатія, якою ви так пишаєтеся, а страх втратити зону  комфорту.