Львів як і Париж асоціюється з відпочинком у естетичному просторі, і хоч не всі з нас можуть поїхати до французької столиці, Львів завжди доступний.Можна приїхати собі з Києва вранці і цілий день, відбувши паломництво до Криївки, безтурботно наливатися кавою по численних закладах чи замовити екскурсію у місцевих чичероне. А ввечері, напакувавши сумку кавою і шоколадом, сісти у потяг. Звичайна людська радість, яка додає сили у постійній боротьбі за виживання.Іноді вона потрібна як ковток повітря, навіть, коли на Сході триває не названа війною війна, а в світі стає небезпечним літати літаками чи ходити на стадіони чи концерти.
Під час Майдану і масових вбивств у Києві взимку 2014 року хтось із моїх знайомих зауважив, що люди стали більше купувати їжі. Я теж звернула увагу на черги за курятиною.То так здається, ніби пересічні містяни у Львові чи в інших містах не відчували ймовірної загрози.Дехто переконував себе у лояльності до режиму, що сіяв смерть у Києві, бо українці вже пережили стільки змін влади, що виробили в собі певний імунітет до політичних стресів. І весілля були, і забави.З одного боку – це ніби тріумф життя над смертю,з іншого – невміння співпереживати ближньому. Все не так просто.
А хтось з головою поринув у боротьбу.Я помітила, що коли ми сиділи біля наших вогнищ на Стрийській, страх зникав.Ми відчували, що ми не самі, що у нас спільна доля.Я й досі вважаю, що можу покластися на тих людей, з якими ми чергували тоді, а на тих, хто бився в істериці перед телевізором – ні. Бо я не могла дивитися в прямому ефірі, як вбивають Небесну сотню. Як вбивають будь-кого, незалежно від національності чи політичних поглядів – так само.
У своїх романах Ремарк описує кафе і ресторани, як важливо було переслідуваній людині, біженцю, поїсти в гарному інтер’єрі і випити справжньої кави.А потім, можливо, повернутись у тимчасовий прихисток і повіситись.У тому самому Парижі.
Я вважаю ганьбою облаштування кафе у Будинку профспілок і вірю, що його там не буде.Наші вороги перевіряли висоту больового порогу українців: заспокоїлись чи вже ні. Але у Львові цей поріг виявився зависоким. Катівня на Цитаделі, де НКВД закатувало тисячі людей, перетворилася на фешенебельний готель і ресторан. Моторошне, недобре місце. Коротка пам’ять обертається довгою ніччю терору. Так само, коли у Саліні біля Добромиля колишній мер радісно повідомив мені, що тут відкриють санаторій, я спитала: Як? Тут кожен будинок просяк кров’ю. І він відповів: Зате тут вода добра. І людям робота.
Але повернемось до літератури. Я тут більш компетентніша, ніж у економіці. На цьогорічному Форумі видавців панувала якась кулінарно-кавова оргія.Після «Теплих історій до кави» Надійки Гербіш линув потік всіляких кавових історій, чаювань, які нагадують більше Божевільне чаювання Аліси. Бо часу не існує, а отже – можна пити каву чи чай вічно. Кава з різними приправами, шоколад, чаї різних сортів, штруделі, конфітюри – все це поглинається з сяючими очима читачами, і нагадує засилля кнайп в історичній частині Львова.Та, власне, там і відбувались презентації. Через рік після початку війни про неї забули.Про сотні тисяч людей, які втратили дім, про тих, які не могли виїхати через бідність, хвороби і старість. Про сиріт і вдів, і про той куток Личаківського цвинтаря, де свіжі могили загиблих львів’ян.Письменники укрсучліту з їхнім патріотичним гламуром здатні писати сьогодні про війну, а завтра про каву, а післязавтра про Париж.Бо їм не хочеться пожертвувати своїм комфортом і сном, і водночас не випадати з обойми популярності. Вони ніколи –не напишуть про реальні проблеми суспільства, бо комерційні видавництва бояться того, як чорт ладану. Нехай. Є й інша література. Але в контексті жаху втратити Україну і змаліти до стану безсловесної істоти – та кава не пахне кардамоном чи цинамоном, а кров’ю. Може, я надто жорстока до тих милих письменників та письменниць, але я просто це відчуваю. Це так як одягнути аватарку з французьким прапором і піти в ній на танці.