Це вже зникло назавжди. Найстаріші мешканці українських сіл ще можуть пригадати, як можна було не замикати хату, як водили злодіїв по селі, і як приймали на ніч подорожніх. Але вони вже не згадають ні тонкощів «гонитви за слідом», ні моторошного ритуалу «присягати на дерні», і, мабуть, не повірять,що колись перелюбників закопували живцем на перехресті. Сучасні українці  знають більше про побут, календарні та родинні обряди, ніж про звичаї своїх пращурів,чиє суспільне й приватне життя не протікало хаотично, а трималось на неписаному кодексі, а кодекс тримався на сакральній основі – ЗЕМЛІ. Усвідомленні того, що кожна людина є дитиною землі,так само як і  рослини, і бере участь у одвічному циклі  життя і смерті. Це свідчить про  належність до землеробської  цивілізації. Знищити її можна лише відлучивши  людину від матері Землі – голодоморами, виселенням до міст,  внаслідок чого травмована психіка  породжує монстрів – перевертнів, а земля використовується не за сільськогосподарським призначенням . Створити іншу цивілізацію  можна лише на основі попередньої. Тоді і буде прогрес.

Земля – не просто власність, це основа життя. Антон Княжинський, викладач  Української гімназії в Дрогобичі,опублікував у першому числі «Літопису Бойківщини» (1929 рік)  статтю про вже цілком  забутий ритуал – носіння дерну. Селяни часто конфліктували між собою через  межі. Якщо вони мали свідків,то  могли залагодити цю справу в громаді, а закріпити її у зборовому суді, який відбувався в країні – центральному селі територіальної громади, як сказали би зараз. Неправдивість свідків була важким злочином,який лягав на весь рід. Що робити, коли живих свідків немає,а  це не дивно,бо моровиця косила  галицькі села впродовж століть? Позивач чи відповідач мав право вдатися до найвищої інстанції – Землі. Він зголошувався громаді, що присягне на дерні. У призначений день громада  приходила на поле. Селянин, який прагнув довести свою правоту, вирізав на межі шматок дерну, клав його собі на голову і так йшов вздовж межі. Це і була присяга. Вона ще не означала виграш справи, але була головним аргументом в суді. Якщо ж присяга була  фальшивою, чоловік  падав мертвим. Траплялось і таке

Подібний звичай був не лише у галичан. Витлумачуючи символіку Збручвнського  ідола – Велеса (Волоса), Юрій Писаренкл (Кихвська старовина,1993 рік) описує подібний ритуал, коли  людина присягала у спеціально викопаній ямі,що символізувала могилу. Сідала навпочіпки і тримала на голові шматок дерну. Власне, сам збручанський ідол тримає на голові шматок дерну, отже цей звичай належить ще до передхристиянських часів.

Вкрасти вирощене на городі  вважалось теж великим злочином. Земля, яка оброблялась, була освяченою духом  предків, тому цінувалась найвище.Злодія водили по селу і ганьбили, його рід вважався проклятим. Вигнання із землі предків було найтяжчою карою у всіх народів. У кочових племенах рід зрікався злочинця. Там присягали на крові.

Найстрашнішим прокляттям у наших предків було  «Щоб тебе земля не прийняла.» Бабця мені розповідала в дитинстві про випадок, коли  це прокляття здійснилось . Людина певний час не була похована через якийсь містичний збіг обставин.

Про давні звичаї можна ще довго розповідати, чимало з них були використані християнською церквою. Люди, які покидають рідну землю,завжди відчувають дискомфорт. Тільки коли на іншій землі народяться їхні онуки, ця інша земля стає для нашадків  рідною. Проте, коли з цієї землі були  зігнані і скривджені аборигени, це впливатиме на здоров»я  колоністів.Не воювати за територію держави, яку захопили окупанти, як це радять зараз ті, хто вважає теперішню війну суперечкою олігархів, вельми шкідлива порада. Земля завжди матиме значення.Її важливість не вимиють з підсвідомості навіть століття відчуження.В окупантів земля горітиме під ногами – це не про  зброю, це щось значно глибше.Це – прокляття, яке неминуче наздожене тих, хто посягнув на саме здоров»я землі, адже виснаження природних ресурсів задля наживи, порушує кругообіг життя і смерті.