Зачаровані музиканти: роман-феєрія – К: Ярославів Вал, 2010 -223 с.

Історія цього роману – в історії моєї родини. Мій дідо ще перед війною, пасучи коней за рікою, бачив зачарованих музикантів і панну з жовтим волоссям. Я назвала їх – Ті, що літають в повітрі.Британці називають їх сідами ( різновидом ельфів). А дія роману відбувається у 16 столітті, в містечку Журавно, де Свіча зливається з Дністром, і де добували ще 400 років тому порфир, білий камінь. Ця книга – підтвердження того, як місце, краєвид самі підказують сюжет.Найбільш романтична моя річ. Можна повторити мандрівку Матвія, який шукав Панну.Спершу Журавно.Берег Дністра з видом на гору Бокоцин, за рікою – закинутий кар’єр, де з землі визирає білий камінь. Тоді дорога на Гніздичів.Там зараз дивовижно гарний монастир з годинником.Звідти близько до Жидачева. Місце, де був монастир, біля села Гірське. Чорний ліс. Ілів поблизу Стільско з дивовижними печерами.Озеро Обшир на хуторі Прийма біля Миколаєва. І останнє – печера Прийма, яку неможливо знайти. Я сама тричі її шукала, і не знайщла.Довелось мене везти туди. Повіз мене не абихто, а ювелір, український Фаберже, Ігор Мирошніков, фотомисливець, мандрівник і краєзнавець.Там я попросила мене залишити і? сидячи на горі над печерою? медитувала.

Була в мене кумедна історія. Я сиділа в Борисполі, чекаючи на посадку до Калінінграда, коли мені зателефонував художник. Йому потрібен був мій підпис.І негайно. Того ж дня в дюнах на куршській косі я написала на білому піску « Галина Пагутяк» і сфотографувала підпис. Правда, книжка вийшла без нього, але світлина є в мене досі.

Фрагменти

Майова ніч дурманила голову запахом трави і цвітом божого зілля1, що піною вкривало берег ріки. Від води йшов сирий холодний дух.Вона ще не мала в собі досить тепла, щоб віддавати його нічним пастухам, які пасли коней, годованих не до плуга, а до далеких доріг і битви.Хлопці оточили невелике огнище, спинами відчуваючи сталевий холод чорної глибіні, огорнутої де-не-де порваним серпанком туману.Звідти дивилась на них невідомість завтрашнього дня.А дивитись на неї без страху міг лише повний місяць, що завис над горою Бокоцин.Він ясно освітлював небо, але земля і вода перебували під покровом тіні.Пастухи мали з собою списи на випадок оборони, та вогонь. І хрестики на грудях. Найстаршому серед них було вісімнадцять літ.
Саме стільки було й паничу Матвію, чи на польський лад – Матеушу, синові господаря оцих слуг, власне, навіть пахолків, не готових ще до того, щоб супроводити на війну порядного шляхтича. Минув щойно тиждень від його заручин з панною Теклею Ліською, і хлопець лежав без сну на гарячій постелі вітцівського дому, навіть вітер, що проникав через відчинене вікно, не міг остудити його думок.Про весілля ще не йшлося.Мав довчитись у Замойській академії, звідки батько забрав його задля такої оказії, як заручини.Невдовзі мав повернутись до звичного способу життя. Панну Ліську, свою наречену, побачив лише на заручинах, і розумів, дорослі поважні люди запросили його до своєї гри.Се йому не подобалось, але навіщо бунтувати проти них? Два шляхетські доми вирішили поєднатись задля миру, якого так мало на цій землі, а він, Матвій, надто мало знав життя, щоб опиратись долі. Слово «доля» для нього означало «мури», спершу батьківського гнізда, далі школи, де бавило час чимало таких як він хлопців зі шляхетських русько-польських родин.І звідти усі йшли лише двома дорогами: на службу чи до шлюбу.
До покою Матвія заглядав місяць. Вікно ж його вітця, Олександера Домницького, дідича доволі великого, але занедбаного, маєтку, було щільно заслонене. Олександер сидів при грубій свічі й читав листи Сенеки до Луцілія, намагаючись перебороти в собі якесь відчуття непевності.Сю книгу він купив, коли ще вчився у місті Падуї, в університеті.Брав її з собою завше в дорогу, возив на сейми і сеймики, а тепер вона зручно вмостилась на його письмовому столі.Серед журавнівської шляхти було декілька освічених мужів, що мали власні бібліотеки, і часом збиралися разом для вченої бесіди, розмірковуючи не лише про долю вітчизни й політику, а й про речі непроминальні. Були надто старі, щоб воювати чи йти служити королю, й могли нарешті втішатися життям. Хоча ніхто не чувся повністю в безпеці.
Пан Домницький стратив на війні двох синів-лицарів, і в нього залишився один Матвій.Хто у ті часи не мав сина чи зятя, той ніц не вартував. А без мудрої, дбайливої пані-господині не вартував ще більше.Свою господиню дідич стратив ще сім років тому, і по її смерті відкрилася перед ним не лише порожнеча, а й доволі приємне, хай простить Господь, відчуття свободи.І хоч маєток занепадав, слуги розледачіли й пащекували, не оженився вдруге. А вирішив оженити сина-одинака, найшовши йому жону акурат таку, як його небіжка Ганна.
Добре відав, що чинить.І Сенека не став тому на заваді.Песій син, Сенека, от що пише: « Вік людини належить до тих речей, що поза нами: скільки проживу – се не від мене залежить, як проживу – від мене.» Доки читаєш – з ним згоден, а визирнеш у світ – занадто складний, щоб послугуватись порадами навчителя Нерона. Латинські слова перекочувались як каміння в потоці, гуркотіли як грім, і Домницький насамкінець заплющив очі перед пітьмою, що наближалася до нього, до всіх…
Маленьке містечко Журавно на задвірках Речі Посполитої не мало більшої оборони, як Ріка, до половини підперезане її сталевим поясом.І хлопці-пастухи, розбещені двірським життям,чиї бійки, лицемірство, підлабузництво безперечно підлягали суворому осуду римського патриція Сенеки, зараз, на порожньому березі, при світлі вогнища, розпаленого й підтримуваного за допомогою плавника, мали на обличчях вираз, властивий дітям, які ще не відають, що то є правдивий гріх, але вже відчувають, що знають надто мало про сей людський і нелюдський світ.Вони вслухалися в ледь чутний плескіт хвиль, шелест вербового листя, потріскування вибіленого Рікою дерева, і радше інстинктом, ніж чуттям зрозуміли, що хтось до них йде. Не скрадається, а саме йде.Вони не встигли вхопити списи, як почули знайомий посвист.Зарошеною травою, не шукаючи стежки, до них йшов у білій сорочці панич, товариш їхніх дитячих забав.Тепер се скінчилося.Тепер він був тим, хто заступить старого дідича, його син-одинак.У них усе було по-іншому.Не мали чого успадковувати: ні хати, ні худоби, в усьому залежали від дідича.Могли проміняти його на іншого, якби дуже захотіли.Ото й усе. І коли Матвій до них наблизився, хлопці підвелися, правда, трохи лінькувато, бо були не в дворі, а на темному березі.
Панич виглядав на сновиду.Навіть не розтулив уст, як звичайно, для християнського привіту.Сів коло вогню на розстелену верітку і заходився ламати на дрібні кусники струхлявілу гілку, кидати у багаття й дивитись, як вони горять.Залягла тривожна й незручна мовчанка.Ніби Матвій хотів щось спитати, але не відважувався, а хлопці не хотіли починати розмову першими. Були вишколені своїм старим дідичем, який побачив півсвіта, і того йому вистачило.Не хотів видіти другої половини, хоч, може , вона й ліпша.Для хлопців, що сиділи зараз коло вогню, навіть така звичайна річ як нічний випас коней, була пригодою, котра розганяла кров у жилах.Чулися б вільніше, якби не припхався панич.Мусили ще тепер і його пильнувати.
Нарешті той зітхнув і ліг на верітку, зануривши погляд у темне небо і місяць над собою.Івашко, старший серед пастухів, подумав, що варто б сказати:
— Недобре, вашмосць, дивитися на місяць уповні.
Але на нього налягла якась лінь, почув розслаблення.Його ледве вистачило, щоб полічити в примарному синюватому світлі темні силуети спутаних коней, і поклавши голову на коліна, він заснув.За ним сон склепив повіки й решті хлопців.Не повинні були спати, та ще й при паничеві.Але той не спав і міг би збудити їх при потребі.Від нього йшла якась дивна відстороненість, яку вони прийняли за обіцянку безпеки.
Матвій і місяць дивились один на одного. І час перестав існувати.Усе те, що відчував хлопець, все одно не можна було висловити.Він лише здогадувався про його важливість для себе, продовжуючи перебувати вдома, на ліжку, і водночас – тут, відчуваючи крізь верітку пружні стебла трави, що ворушились наче змії.Він не помітив, як вогонь спершу почав пригасати, а потім розгорівся дужче.І стало душно, як перед грозою.Хтось з хлопців застогнав уві сні, але не прокинувся.
Матвій, чиї очі блукали разом з місяцем по небу, не міг зняти з себе напруги. Руки були стиснуті в кулаки, губи оніміли, ноги затерпли від непорушного лежання на землі, що не встигла як слід прогрітися сонцем.А проте він не міг перервати споглядання місяця, захоплений у полон могутньою силою, зачарований неповторністю такої злуки з небесним світилом, адже якщо він колись і опиниться на такому лузі, то вже спутаним конем, як оці вітцівські коні – задля власної ж безпеки, і щоб не перервався рід.Достоту як племінний жеребчик.Звісно, таке йому й на думку не спадало.Се було б страшним приниженням, попри його зовнішню слухняність. Наука не йшла йому в голову, не мав він схильності й до військової справи – не зарубав би навіть курки.І ніхто не готував з нього спадкоємця маєтку.Третій син у родині ставав або вояком, здобуваючи собі маєток, або посвячувався Богові, і вже Бог забезпечував йому статок.Десятилітнім хлопцем його відірвали від журавнівських лук, від ріки, від гір, як від материних грудей, від товаришів дитячих забав, проклавши між ними межу, яку він тепер не міг перейти.
Усе це слабким болем відзивалось у ньому, коли він дивився на місяць, вимивало на поверхню, як вода вимиває з товщі глини прозоре біле каміння по той бік Ріки.І з того боку, ніби озиваючись до Матвія, долинув звук.І ще раніше,ніж той звук вирізьбився в музику, війнув зимний вітер, і полум’я стало стовпом.Се було так незвично, що хлопець одразу прийшов до тями й сів.І що дивно: пастухи спали, хоча звуки наростали і вже були над водою. Музика якась була дивна, ні церковна, ні світська. «Музики нема чого боятися, – подумав хлопець. – У музикантів руки зайняті бубнами, дудами, лютнями, а не зброєю.» Звідки було йому знати, що музика разить серце ліпше, ніж стріла чи меч.
Він дізнався про це за хвилю.
Вітцівські коні, серед яких були й ті, що небавом повезуть його до науки, заіржали і збилися докупи.Але пастухи їхні наче понапивалися сонного зілля, ані оден не заворушився.Не руш – ніби хтось наказав паничеві – їм не треба цього видіти. По вінця наповнений місячним болем, хлопець став на ноги, як оборонець маленького світу коней, пастухів і свого дитинства, тільки відступив трохи убік, щоб язики полум’я не торкались його. Він побачив світлу пляму, що пливла над Рікою, насуваючись просто на нього, і незабаром у повітрі, важко сказати, на якій висоті, з’явились коні, такі потужні й прекрасні, аж перехоплювало подих.І на тих конях сиділо троє музикантів у сріблом шитій старосвітській одежі: один з бубном, другий – з флейтою, а третій – зі скрипкою.Вони пропливли над Матвієм, награючи музику,ні веселу, ні сумну, а якусь наче нелюдську, а за ними проліг шмат чорної безодні, а далі з тієї безодні виринув ще кращий кінь, а на ньому пані з огненним волоссям, в пишній сукні, поверх якої здіймався під вітром зелений плащ.На голові вона мала вінець з квітів, наче корону.Вона обернула до Матвія сліпуче біле лице і вдарила його поглядом просто в саме серце. А коли проминула, то обернулася і полоснула своїми очима по його очах, і він на мить осліп.А вогонь піднявся угору, упав і поповз по луці вслід за нею.
Хлопець захитався і знепритомнів.А коли отямився, то побачив, що на лівому боці грудей у нього спалена сорочка, а в рані кров змішалась з попелом.
Він не здивувався цьому. Навіть не так – по-іншому просто не могло бути.Час і світ, у якому жив Матвій, були переповнені видіннями, які ставали цілком реальними.Сліпі прозрівали, каліки ставали на ноги, а німі починали говорити так складно, як священик у церкві перед мирянами.Щось подібне трапилось з паничем: він бачив по-іншому, ходив по-іншому, і, певно, б заговорив якнайкрасніше, від самого зраненого серця, якби було до кого.
А пастухи перед світом прокинулися й побачили на траві випалену смугу вогню, а на місці кострища ще теплий попіл замість жару.Трусячись від ранкового холоду, вони протерли очі, шукаючи коней, і знайшли їх майже при самому березі, в не дуже безпечному місці.І що дивно – про панича ніхто не пам’ятав, наче той не лежав уночі на верітці, дивлячись на місячне коло, мовчазний та замислений.Тільки ота випалена борозна, ніби хтось украв у них вогонь.Через те в душі кожного з чотирьох пастухів залишився осад, відчуття якоїсь втрати.Пастухи кинулись завертати коней, але чомусь позабували їхні імена.Коні сахались від них, як від чужих, не впізнавали.
— Що за напасть! – вирвалось у Івашка.Він вже трохи зігрівся, і роса парувала з одежі, наче він сам був конем, що пробіг не одну милю по вкритій інеєм долині.Раптом він згадав, що казала йому мати-небіжка:» Перше слово, як встанеш, належить Богові.»
Хлопець лапнув на грудях мідного хрестика на шнурку, набрав повітря і наказав:
— Клякайте!
Троє його молодших товаришів витріщились на високого міцного хлопця, за яким аж тужила битва.
— Івашку, таж звалиться зараз котрийсь з берега! -вигукнув Михайло. -Що ми в церкві, аби клякати?
І одразу ж зрозумів, що сказав зле.Ноги йому підігнулись, він клякнув і перехрестився раніше від Івашка.А за ним інші занурились в туман і щедру росу, що обіцяли ясну днину.