Надворі вже темно, тільки сніг біліє.У холодній шкільній їдальні залокотські футболісти мають святковий обід з нагоди вручення нагороди за перемогу на турнірі. Всі як один худенькі, цибаті – підлітки ще. І раптом спонтанно виникає пісня, яка ще ніким не записана: про те, як місцеві повстанці підірвали себе в криївці, щоб не здатися енкаведистам.Чоловіча пісня, жорстка і сувора. Завмирають господині, що розносять їжу, і слухають.Такі пісні, дарма що створені кілька десятиріч тому, мають у собі щось прадавнє, ритм крові предків. Люди тут живуть століттями і століттями боронять цю вузьку смугу землі, яку розтинає давній військовий шлях через Бескиди.Від татарів, турків, російських окупантів.
Бойківські чоловіки не танцюють екзотичних танці з бартками, не знають бойового гопака – але коломийка, коли вони стають у коло і танцюють, обійнявши одне одного за плечі, демонструє злагодженість і силу.
Щоб не втрачати бойового духу, вони вчать своїх дітей запам’ятовувати місця незламності духу і ті, що волають про помсту. Уже 100 років на Покрову вони після церкви йдуть чотири кілометри до Кобилячої гори, щоб помолитись на місці битви січових стрільців з москалями.Тих хлопці з далекого 1914 року наче м’ясо кинули на оборону висоти австріяки, але вони не відступили і не втекли.Роздягнені, майже без зброї, їжі, без належного вишколу, студенти і сільські парубки зустріли досвідченого ворога, перший сніг і власну смерть.
Тоді ж у Залокті був створений загін самооборони, який мав захищати село.Не вперше. І не востаннє. 2014 року його довелось створити знову.
Звідти родом сотник УПА Микола Фриз Вернигора), приклад для тих хлопців, які зараз грають у футбол. Я не знаю, хто з них був на Майдані, але їхній тренер його пройшов від початку до кінця. Залокотські хлопці традиційно перебувають під опікою досвідчених старших чоловіків, які вчать їх перемагати.Закони гір.Щоб вижити серед снігів, усі повинні бути згуртованими, дисциплінованими і витривалими.
У Залокті не знайдеш жодної покинутої хати.Жодної. Тут немає газу, немає комфорту, але люди тут хочуть жити.Бо вони як одна велика родина. Найвища явка на всіх виборах. Сюди не приїде чужий, не купить хати чи ділянки і не буде нав’язувати своїх правил. Залокоть не для розніжених скоробагатьків, яким забаглося екзотики. Але гостей тут приймають відкрито і шляхетно, без жодної пихи.
Є люди, які давно-предавно виїхали із Залоктя, досягли успіху, і тепер допомагають, хто чим може: підтримують Народний Дім, школу, футбольну команду.Хочуть побудувати спортзал, щоб молодь могла тренуватись. Встановлюють пам’ятні знаки і каплиці на місці подвигів повстанців чи злочинів комуністичного режиму.У влади ніхто нічого не просить.Вони матимуть тут Україну навіть коли, не дай боже, України не стане. І це не одне таке село. І своєю харизмою воно завдячує передусім добрій історичній пам’яті.
Коли сюди приїжджаєш, то розумієш, якою повинна бути еліта.Не ті розгодовані клептомани, що качаються в істериці в залі суду і вимагають викликати швидку, не крикливі масовики, що тільки не словах герої, не соромливі ліберали з їхніми безконечними дискурсами і намаганням вести діалог з пеклом. А міцні, працьовиті та безкомпромісні чоловіки та жінки, які не віддадуть ворогові жодного клаптика рідної землі, чи в Карпатах чи на Донбасі.