Жити і знати, що твою книгу ніколи не видадуть, музику не зіграють, картину не виставлять. Що вони будуть вічно переховуватись, а повз тебе, нікчемного, вбогого, хворого проходитимуть вгодовані на державних  пайках номенклатурники. І що зараз, якщо доживеш, усе буде так само, якщо не знайдеш спонсорів. Не краще живуть і ті колишні повстанці, що боролись за незалежну Україну: пенсія 1200 гривень, що б там не брехала влада. Неосовок, неомарксизм, постмодерн диктують правила новому поколінню, які нічим не відрізняютьться від сталінізму чи брежнєвщини – сиди тихо, не протестуй, і буде тобі добре. Будь порожнім, як бубон всередині, вийми з дзвону свого язик і він нікого не травмуватиме і не тривожитиме цей «веселий цвинтар», як назвав його Стус.

Національне Відродження захлинулось у блювотині масової культури на самому старті. Цьому завадив не лише московський ведмідь, а й свої ж нелюстровані кагебістські шакали. Коли нарешті дійдуть до них руки, не буде вже кого люструвати і судити, як і опричників Голодомору. Бо всі вони пов’язані одним ланцюгом і не буває колишніх кагебістів. У них досить влади, щоб зупинити все живе, творче, справжнє, нав’язати суспільству попит і фальшиві пріоритети й назвати це прогресом та європейством. Лояльність ніколи не сприяла поступу цивілізації.

За цим стоять колишні хлопчики і дівчатка, які читали віршики на літстудіях чи нарадах творчої молоді, і бігали у Перший відділ. Дехто залетів по дурості, дехто хотів зробити кар’єру і отримати роботу в столиці чи на кафедрі, а когось залякали дорожніми роботами замість студентського квитка. Жертви їх доносів теж не всі витримали випробування мідними трубами. Хоч би хтось зізнався, що його завербували. Але ж усі вони підписались кров’ю мовчати довічно. І зізнання одного викличе ланцюгову реакцію.

Суспільство давно вже про те не думає, бо нагадувати йому про справедливість марно – її нема в лексиконі Пані Толерантності. Ну, і що такого, що донос обірвав комусь крила, понівечив долю, допровадив до самознищення? Треба прощати. Тому тема, яку я зачепила у своєму дописі, навряд чи вважатимуть актуальною в розслабленій і ослабленій Україні, яка молиться золотому боввану, а не орієнтується на простого, чесного Христа. Я написала про це, бо коли забіліють сніги, повинно заболіти серце в того, хто його ще має. І вже кілька днів поспіль читаю поезію Ігоря Калинця,  якому жовтий листок, що залетів на в’ язничне подвір’я, додав більше духу, ніж усі ваші мудрі підручники по саморозвитку.