Боротьба за мовну деокупацію України нагадує партизанку.Бо власне української влади у нас не існує і весь тягар боротьби лягає на плечі активістів, які намагаються зупинити підготовку до остаточного вторгнення русского мірв.Загидивши власну землю ідеологічним брудом, російські ліберали намагаються завоювати Україну як ота лисичка, що кладе на воза спершу одну лапку, потім решту.Їх можна зрозуміти: ніде їм так добре не буде, як в Україні, бо тут не треба знати державну мову і можна пропхати  ще й свою.Але українці – не білоруси, принаймні, велика частина їх не згодна обміняти своє первородне право на ностальгійні соціалістичні стандарти. У нас за плечима століття опору і Голодомор.Пробачити ворога ми не можемо, а  окупанти думають, що  доброта і толерантність – це наше слабке місце і тиснуть саме на нього.

Можна безмежно дивуватись тому, що  український інформаційний простір захаращений чужою мовою і продукує ненависть і зневагу до України.Що немає візового режиму, не оголошено стану війни, не проведено українізації мовлення.Ми живемо в абсурдну епоху, коли Захід вперто заплющує очі на агресію Кремля, який виплекав міжнародний тероризм і тепер підриває метро і аеропорти, збиває літаки.Тому не нам повинно бути соромно, а озброєному до зубів НАТО і урядам розвинутих країн. Але й нам є чого соромитись. Не влади, тієї затхлої консервної банки совковості і колоніальності, місце якій на смітнику історії. А  невмінню бути принциповим, щоб дати відсіч Брутам, які встромляють ніж у спину або лише готуються встромити.І  міфи про цивілізовану небіжку Австрію, і мрії про кордон по Збручу, і заполітизоване русинство, і переконаність  у перевазі російської культури, і обмін мирними голубами з сепаратистами – все це ніж в спину українцям, і він загрожує  не  лише зі Сходу, а й звідти, куди ми так закохано позирали.А позаяк Імперія ось-ось розпадеться, вся ця диверсія активізується і видає себе з головою. То колись ми сперечались, хто з літераторів є агентом КГБ, а зараз агенти КГБ-ФСБ самі палять себе, виступаючи публічно.І зразу стає зрозуміло, чому вони захищають   права російськомовних і експорт чтива та музики з країни, з якою ми воюємо вже третій рік.Бо їм за це платять.Не конче грошима. Можна й посадами, і вояжами.Їх охоче пускають на телебачення, і це не  приятельські зв’язки, а продумана політика – посіяти відчай, зневіру в тому, що українцям не потрібна Україна, вони не вміють нею керувати, вони нецивілізовані й зацофані селюки. Кожен день приносить сюрпризи від «кумирів».Вони завжди скажуть, що мали на увазі не те, але вони сказали те, що від них вимагали, і вмили руки як Пилат.Та рано чи пізно  все відкриється і їм просто не буде куди тікати, бо зрадників ніхто не любить.Зрештою, правда завжди перемагає, навіть коли окупація здається неминучою,доки існує потреба в чистому сумлінні.