Для окупантів український народ був завше тубільцями, які повинні на них працювати.Окупація завжди пахне зрадою саме тих тубільців, яким легше розлучитися з життям, ніж зі своїми статками.Вони найперші намагаються пристосуватися до окупаційної влади.Прикладом є поведінка козацької старшини після остаточного зруйнування Запорізької Січі.Вони мусили їздити до Московії і давати хабарі при дворі, щоб зберегти бодай якісь привілеї.Вони намагались жити подвійним життям і уся їхня пошта перевірялась. Синів вони посилали вчитись до Європи, щоб позбутись гіркоти приниження, але так чи інак усі скотились на дно малоросійства, залишивши собі для ностальгії бутафорну Україну з піснями і варениками.

Таке саме відбувалось і за Австрії.Шляхта мусила підтверджувати свої привілеї за грубі гроші ( востаннє – у 1850 році), але не всі їх мали.Особливо та українська шляхта, що вперто трималась мови і віри предків.Колись шляхтичі Винницькі по суті правили моїм селом Урожем, їм належав замок, але за Австрії селом уже володіли сполонізовані шляхтичі Комарницькі, які зневажали хлопів і цурались їхньої мови.Тих, хто не йшов на співпрацю з окупантом, загнали на маргінес або в резервацію кріпацтва.Саме вони живились тихою ненавистю, яка рано чи пізно мусила вибухнути визвольною війною.Еліта тим часом вироджувалась, і легко здобута незалежність 1991 року показала, що політичний чи мистецький бомонд однаково готовий лизати руки колишнім окупантам як московським, так польським, австрійським чи угорським.Навіть після Майдану Гідності і кривавої бійні. Не безкорисливо, ясна річ. Втім, чимало з новітніх культуртрегерів були завербовані КДБ чи ФСБ під час навчання у Москві шляхом шантажу чи банально з обопільною згодою, тому це й не дивно.

Колись з мене на телебаченні намагались витягнути зарані заготовлену відповідь на питання, що може об’єднати українців.Вони хотіли, щоб я відповіла: МОВА. То було ще до війни, за рік до неї. Але я не сказала цього.Бо для мене ті, хто українці,  розмовляють українською мовою, і в них немає потреби об’єднуватись довкола мови, вона є у них в плоті і крові.Їх може об’єднати лише соборна держава, яка  передбачає єдину державну мову, що пануватиме у всіх сферах життя без жодних квот і ЗМІ недержавними мовами, і стане єдиною мовою всіх ланок освіти.Тільки така держава здатна вижити  і вистояти, а її громадяни не ховатимуться по гаражах від повісток з військкомату, і не поїдуть заробляти в країну-агресора. Жодна країна в світі не віддасть нікому навіть метра власної території, які б ліберальні цінності вона не декларувала, бо тоді вона втратить повагу інших держав.Є дві речі, які визначають суть держави: територія і мова.І фактично всі пострадянські республіки, окрім України та Білорусі, це усвідомили. Лише ці дві не мають довіри в міжнародній політиці і авторитету.Якби не було Галичини і Покуття, ми давно б мали у себе Білорусь: територію, населену людьми, які мають ментальність білорусів, але втратили мову і історичну пам’ять.І блазня-диктатора.Тому обидва наші народи, хоча й мають шанс для відродження, потенційно загрожені для окупації.Вона висітиме над ними як Дамоклів меч.

У нас немає влади, яка була б українською, це постколоніальна влада нащадків козацьких старшин, які піддались окупації, бо боялись і не довіряли власному народу.Наша наукова і творча еліта панічно боїться, щоб її не звинуватили в націоналізмі ( фашизмі), бо це начебто вчорашній день. Але без вчорашнього дня не буває завтрашнього. Якби вся еліта стала національно свідомою, боялись би її.А отже й поважали за принциповість.

У багатьох нас розвинувся синдром резервації.Ми почуваємо себе комфортно на кораблі, який захопили пірати, що час від часу напиваються, і корабель тоді віддано  на волю стихій. Нам подарували життя замість свободи.Пірати ніколи не скажуть, куди нас везуть насправді.І уявіть собі, що кілька їхніх заручників, поки той корабель кидає з боку на бік, тихцем вчаться ним керувати, і одного дня викидають своїх мучителів за борт.Вони можуть перерізати всіх окупантів, але коли не навчаться керувати кораблем, їх захоплять інші пірати.Цей образ корабля без стерничого належить Івану Мазепі.

Тому в Україні мусить початися доба Просвітництва, а не доба Руїни.Власне, теперішня влада найбільше боїться освічених і незалежних людей, а не плагіаторів з професорськими званнями чи громадян світу.Вона намагається знищити морально і навіть фізично те, що не можна купити за гроші: талант, знання, шляхетність.Загнати все це у резервацію, щоб воно вимерло без доступу свіжого повітря.Бо ті, хто виїхав і робить кар’єру в інших країнах, вони  теж у резервації.Їм не дозволять застосувати свої знання на Батьківщині, як би вони цього не прагнули.

Іноді такою резервацією видається мені моя Галичина.Хоч бідна, але своя, і не хочеться міняти її  на іншу таку саму бідну, але зрусифіковану частину України. Мовний дискомфорт завдає болю не тому, що комусь некультурному і неосвіченому «какая разніца», а тому що найменші громадяни України мають усі шанси закінчити своє життя у тій самій резервації, що і їхні батьки, гнучи спину за копійки на олігархів та латифундистів.