Класику починають в Україні згадувати,коли біда, і слів бракує, аби передати почуття з приводу того всього. Тоді і Шевченко – месія, і Франко – пророк. Навіть постмодерністське болото, яке вибудовувало свій канон на шельмуванні та запереченні Кобзаря, Каменяра, а особливо «селянської « літератури, мовчить собі політкоректно і толерантно. Ось уже й Улас Самчук опинився серед лектури українців. Дасть Бог, у такий спосіб вивчимо історію рідного  красного  письменства і дійде ще черга до проклятих ідеологами укрсучліту «Миколи Джері», «Хіба ревуть  воли як ясла повні?», «Фата моргана» та «Борислав сміється». Бо вони актуальні, а стьоб над шароварами і «Ще не вмерла Україна»  дуже вписується в ідейне наповнення 95 кварталу. І доведеться терпіти «Катерину» і «Гайдамаків», як би вони не рвали серце вишуканим естетам з Літінституту в Москві. Бо саме вони підказують нам,що робити,  і чого не робити вже,нівроку,200 років.

Отож, пропоную вам вірш Олександра Олеся про жаб і орлів.

В болотах жаби рай знайшли

І там плодились і згнивали.

А десь над ними клекотали

В повітрі чистому орли.

І туркіт жаб, і дух гнилий

До їх туманами знімались,

І до болот орли спускались,

І виливали гнів палкий.

Та жаби всі , в сітках турбот

На клект орлячий не зважали,

Жили, плодились і згнивали

В багні смердячому болот.

І повні скорбного  чуття

Орли за хмарами літали,

І ситих жаб уже не звали

З болот до вищого життя.

Ось так. Символом України є тризуб – сокіл,  а не жаба. Соколи-орли не ховаються в болоті. Звісно, у жаб свій позитивний рай:всілякі ґатунки кави з львівськими сирниками,картатими пледами і абсолютним пофігізмом. І вони просять нас поважати їх вибір, любити їх,   не пхатись в політику, не розколювати суспільство. Що ж, хай собі живуть,  доки живеться, доки зуміють так жити. Скільки було таких сучасників у Шевченка, Франка, Олеся,і хто їх пам’ятає. Можуть настати такі часи, що й примазатись до нашої неминучої перемоги не вдасться , як не простили досі тих, хто закликав Львів розмовляти московською.