Ви ще затужите за Україною і її високою культурою, коли опинитесь у пеклі за те, що мовчали, за те, що не зробили, за те, що втримались, аби не втратити свою пайку для обраних Москвою «діячів укркультури».Зовсім юний семінарист з Галичини Йосиф Левицький, той, кого догризли в Нагуєвичах, той, хто хрестив Івана Франка, написав у 1822 році у Відні невеличку поему «Домоболіє проклятих». Спершу німецькою мовою, а тоді переклав руською, важкою, незграбною, якої йому не пробачили. Один з перших, хто оцінив загрозу москвофільства в Галичині. Домоболіє – це ностальгія. Ностальгія проклятих.

Я розумію, що ковід загнав українське книговидання у злидні, бо онлайн не наторгуєш багато, бібліотеки зачинені, всі майданчики, з яких могли промовляти письменники, поросли мохом, і компенсувати втрати ніхто не вимагав. Але втрати не лише фінансові. Рейдерство українського культурного простору відбулося  «аки тать в нощі».Інститут книги, культурні фонди, книжкові виставки, форуми. Шевченківський комітет, шкільна програма. Все це не можна виправити, тільки спрямувати на нього води Дніпра і Дністра, аби очистили. Чи випалити напалмом. Якщо ми колись матимемо незалежну Україну, то ці останні два роки будуть згадуватися як найганебніший період в історії культури. Маски-шоу, клоунада, корупція, фальсифікація, підміна науково підходу жовтизною. І т.д. Мабуть, останнє- найгірше.

Я не просто так згадала отця Йосифа Левицького, бо перед тим була кілька разів у Нагуєвичах, і послухала міні-лекцію пана Богдана Тихолоза про 7 смертних гріхів франкознавства. Жовтизна – один із них. Ще досі гуляє Фейсбуком жовта методичка, написана явно не в Україні. Про те, який Франко був ловелас, успішний письменник ,і взагалі мачо. Будь як Франко. А я собі згадую спогади Уляни Кравченко, яка приїхала до Франка у Львів, і він зізнався, що дуже хоче поїхати на рибалку, але нема грошей на дорогу. Або як Іван Франко йшов на цілий день до бібліотеки з кусником хліба і баночкою чаю в кишенях.І як грівся котом, бо в хаті було зимно. І якщо ми про це забудемо, то всі, кого відкинув новий культурний істеблішмент, помиратимуть і далі в злиднях і забутті. Зате не на дні. І так було завжди. Українську культуру повинні підтримувати в Україні люди, які розуміють значення її для розвитку нації. І де вони?

От і здерли з Шевченка кожуха і поставили коло нього Магілєвску і Вінніка ( хто бачив відео вручення сьогорічної Шевченківської премії).

Бо що таке успіх, якого так прагнуть молоді письменники, як не вміння догодити якомога ширшій авдиторії, яка живе сьогоднішнім днем і не хоче думати про завтра. І захищають свій нікчемний успіх агресивно, бо за цією легкістю і спритністю прихована злість і ненависть до тих, хто працює не ради успіху, а для спасіння душі і своєї єдиної Батьківщини.

Постскриптум. Якщо хтось дочитав ці рефлексії до кінця, то майте на увазі: я свідома того, що фото моїх котів отримують у десятки разів більше вподобайок, але їм вони не потрібні. Все, що їм потрібно, це мої любов і захист.