Тоді ще не було лампадок і штучних квітів, отже, й бізнесу не було.Мама попросила десь кілька церковних свічок і, коли стемніло, ми пішли на урізький цвинтар.Нового ще не було.На той цвинтар колись дала землю моя прабабця Теодозія Страшівська.Тому  прадіда поховали просто біля входу до церкви.Десь там під горбком, порослим цупкою довгою травою, спочиває і її тіло.Бог знає – де. Ми надто часто покладаємось на його пам’ять. А місце для нового цвинтаря, на схилі гори Ласки  вибирала моя мама Іванна, голова сільради.

Ми пішли, коли стемніло.1 листопада – для нас день, коли люди відвідують рідні могили і запалюють в темряві свічки.Це – гарно і зворушливо. Священики не мають до того жодного стосунку.Вони не правлять на могилах, просто  відвідують своїх мертвих.І в цьому обряді є щось справжнє, дуже глибоке і зворушливе. Люди приносять живі квіти і запалюють свічки.Моляться.Переходять з цвинтаря на цвинтар, їдуть у села.Коли їдеш дорогою, бачиш усюди вогні – острови світла.Люди дбають, щоб кожна могила, навіть безіменна, була освітлена.Католицький День всіх святих перетворився в Галичині на День пам’яті всіх померлих. Я завжди брала зайві лампадки, щоб засвітити на забутій могилі з роду, який уже зник чи розвіявся по світах.

Ніхто з них не може пояснити, звідки взявся той звичай,  але він щороку охоплює все більше теренів, і на цвинтар йдуть всі і православні, і католики.Декому за день треба відвідати кілька цвинтарів.Мені мама пояснювала, що це пов’язано з днем смерті Андрея Шептицького, тому при комуністах люди намагалися йти уже ввечері на цвинтар, аби їх ніхто не бачив.2 листопада – поминальний день у римо-католиків, однак на Личаківському цвинтарі свічки запалюють1 числа. Цей день ніби об’єднує всіх християн, нагадуючи, що Бог один для всіх.Ніщо так не примирює як смерть.

Ця тиша, в якій чути  лише шурхіт опалого листя і потріскування свічок, котрі  гасить вітер,ця темрява глибокої осені, ці чорні постаті на тлі освітлених могил, які беззвучно промовляють молитви, запах воску і кислий запах опалого листя – все це затягує, ти не хочеш йти звідси. Можна кружляти алеями міського цвинтаря, а можна просто стояти у вогняному кільці у гірському селі, під старою липою і відчувати, як серце перетворюється на розтоплений віск.Могила, на якій нема свічки, виглядає такою сиротою, що мимоволі починаєш думати, а там і молитись, за того, хто в ній.Тому, де це можливо, церковні громади запалюють свічки на кожній могилі, вшановуючи всіх, а не   лише свої родини, які і тут оселилися вкупі – цілі роди.

А на Личаківському цвинтарі я спускаюсь на поле військових поховань, де не всюди свічки.І найменше їх горить, де поховані вбиті на цій війні, що її вперто називають АТО. Там ще вінки, нема надгробків, і свічки, запалені ще зранку, догоріли давно.У темряві важко прочитати написи на стрічках, бо хрест завалений вінками з пластиковими квітами. Як же їм там самотньо.