Все воно виглядає таким безнадійним:маленькі дітки, що щебечуть мовою російських мультиків у мене в дворі й не знають жодної української казки,тупість обивателя, який за гроші зречеться рідної матері, тотальна корупція у кожній владі,телебачення,яке не служить українським інтересам, здеградоване мистецтво…Безнадійне,бо особисто не втрутишся і не зміниш.У приступі відчаю від безсилля  програю собі в думці «Оду до радості» і повторюю «Вічний революцьонер» Франка. Там є гормон революційності. Часом на думку спадають рядки із «Варнака» : «Я різав все, що паном звалось,без милосердя і жалю.» Не тому, що я кровожерна істота, просто ці рядки теж мають у собі нестримний революційний порух. Мертве серце – ось що страшніше за деградацію і застій в суспільстві.З мертвим серцем людство вимре дуже швидко.То будуть не люди, а біороботи чи зомбі.

Якщо ж говорити про сучасну Україну, то їй на четвертому році війни конче потрібна пропаганда для зміцнення бойового духу й уникнення у близькому майбутньому реваншу окупаційних сил.

В українському вірші Яна-Щасного Гербурта «Пастуше, пастуше» початку 17 століття, який я не раз цитувала,такому простому й прозорому, фінальні рядки викликали певний час у мене спротив:

«Та що ж нам робити? Терпіти,терпіти.

З Богом ся не бити.»

В устах сучасної людини  це звучить як капітуляція. Кожен з нас знає це почуття безнадії, викликане безсилим перед кривдою.Врешті я спробувала  відповісти на питання: хто цей пастух? Зигмунт ІІІ Ваза, який посіяв розбрат у Речі Посполитій своїм невмілим правлінням,сам Гербурт, Церква, місцевий пастушок,якому Матір Божа допомогла зібрати череду, що розбіглася,чи навіть еліта, яка повинна опікуватись долею людства. І простота вірша зникла,бо тільки ясновельможний пан староста мостиський і вишенський міг сказати правду.»Так, зараз я не можу нічого змінити,бо стадо обрало собі поганого пастуха, воно ще не раз це робитиме, воно потоне в крові і навіть зникне,але є закон гармонії Всесвіту, треба дослухатись до нього,вчитись мудрості». Терпіння – це не покора,а вичікування з вогнем у душі, який ніколи не згасає. Тому вірш Яна Щасного не капітуляція,а мудрість просвітленого.

З 11 по 20 століття існував таємний орден гульярдів, синів Гуля, який крізь темряву вів людство до демократії. До нього входили люди різних суспільних прошарків,а також жінки. Прообраз майбутнього світу вільних людей знаходимо в Телемському абатстві Франсуа Рабле,який був одним з членів ордену. Проти гульярдів боролась не церква, а світська влада,хоча початковою метою ордену було обмеження впливу церкви на владу. Навіть якщо це лише конспірологічна теорія французького вченого Грасе Д’Орсе та італійського архітектора Фульчінеллі,то допомагати Господу  утримувати своє творіння в порядку мусить якийсь механік – свідома частина людства, що оберігає дух, а не плоть. У який спосіб вона це робить, знають тільки посвячені. Втім, кожен, чиє серце живе, може до них приєднатись. Не до гуль ярдів, ті виконали свою місію. До синів світла, які через правду і працю (девіз Гербурта) поведуть до гуманного суспільства.