Я не винна, це Галя Вдовиченко зачепила цю тему, побувавши в мене на презентації. Але я вже років з 10 повторюю це як мантру, зустрічаючись зі знайомими  письменниками.Суть проблеми не в тому, що у нас видають, а як видають.Довіра видавців до постійних авторів – безмежна. Перемігши раз на такому суперпрестижному конкурсі  як, приміром, Коронація слова ( можна суперпрестижному в лапках або без), чи купившись на ім’я, вони видають все що завгодно, якщо це можна продати, тобто комерційне.Автор отримує довічну індульгенцію на якість.А яка якість може бути, коли просто з-під розпеченої клавіатури, написаний поспіхом роман одразу надсилають у видавництво, якому вкрай потрібно запустити друкарський верстат.Логічно спершу подивитись, чи варто це видавати.Логічно віддати рукопис рецензенту і заплатити йому

пару сотень гривень за те, щоб той міг відіслати рукопис на доопрацювання, щоб потім читач не плювався.А потім заплатити редактору, щоб той почистив текст від дрібних огріхів, які є в кожному тексті.Редактор не буде міняти сюжет чи переписувати слабкий текст, це не його робота.

Отже, маємо невиправдану довіру видавця до автора, автора до видавця і редактора, хоча ніхто в Україні не розуміє, що є різні редактори: одні до наукових видань, інші до публіцистики, і ще інші до художньої літератури. Останні мусять мати бодай дрібку літературного таланту, щоб не вбити живе слово й не порушити стиль автора.І всі вони повинні бути активними носіями мови: розмовляти нею, чути її скрізь, думати нею.

Ага, ще маємо довіру читача до автора.Вона – некорислива і безмежна.Майже безмежна.

  Ось де довіри не потрібно зовсім. Бо видавці видаватимуть все абияк, читачі вважатимуть книгою те, що й близько біля неї не лежало, і всюди лунатиме плач, що в нас нема  достойної літератури. І не буде, доки не будуть певні літературні стандарти.

 Видавець шкодує копійки на експертизу й редагування, змушує автора робити промоцію книги, і як наслідок маємо неякісні тексти, за якими не здійснюють контроль навіть критики.Бо критики обслуговують видавництва і певних авторів не безкорисливо.Тому що непрофесійні, це раз, і немає співпраці між видавництвами і мас-медіа. Тобто газети повинні платити гонорари незалежним рецензентам, як і всім іншим авторам, а не намагатись отримати відкат від видавництва. Варто лише ввести постійну рубрику в газеті для рецензій на нові книги, мати критиків в полі зору, обов’язково, незалежних від видавництв і не родичів та приятелів авторів.І видавництва повинні надсилати безкоштовно примірники новинок.

І всьо буде добре.

 Література у нас  така сама прогнила як і ця влада.Плюй їй у очі, а вона казатиме, що то Божа роса.І опозиція відповідна, бо прагне теж поніжитись під сонечком слави. Але якщо ця влада сама себе закопає, то літературу люструватиме час.