Біла і чорна робота інтелігенції

Щоб зрозуміти українську інтелігенцію, варто прочитати хоча б ці дві книги: «Талант» Степана Васильченка і «Хмари» Івана Нечуя-Левицького. Йдеться, певна річ, про ту інтелігенцію, яка перебуває у вічному конфлікті з колоніальною владою і зросійщеною інтелігенцією. Перебуває і зараз, і дуже часто стає предметом публічних насмішок і приватних нападів на задвірках, що не менш боляче. За те, що у ХХІ столітті, епоху глобалізації, займає безкомпромісну позицію: тільки національна держава дасть змогу Україні відродитись. Уточнюю: національні бізнес, дипломатія, освіта і культура. А оскільки Україна перебуває у стані війни, то озброєна до зубів національна армія. Все це мусить статись неодмінно, але невідомо скільки кіл пекла ще доведеться пройти. Усвідомлення цього заспокоює серце і спонукає розум до дій. Але неминуче настає момент, коли опановує почуття безвиході. Внаслідок століть приниження і терору недовго захворіти на маніакально-депресивний психоз, коли після інтенсивної праці слабнуть руки і людина шепоче:» Куди ж його, та куди ж його проти ночі?». Вона починає пити, накладає на себе руки, влаштовує публічне самоспалення, або з якось мазохістськлю насолодою переходить у стан ворога: стає сексотом або професійним патріотом. І тавро падає на все це нечисленне військо стійких олив’яних солдатиків:Продажні, пасивні, залякані.

Ми розуміємо,що не побачимо омріяної України у цьому житті, бо то війна на кілька фронтів з неодмінними Крутами і Фермопілами. І головне зараз не дати себе приспати, а виконувати свою чорну роботу в завошивлених холодних окопах , по коліно у воді. Мій родич, лікар Григорій Квятківський застрелився під Вінницею, не витримавши депресії, у 1918 році. Мій дід Григорій Басараб повернувся звідти і прожив чесне життя, але його травма перейшла на дітей, бо все, здавалось, пішло намарно. Однак, світло любові до України не згасло навіть у його правнуках. Навчати дітей любити українську книгу, дотримуватись клятви Гіпократа, захищати пам’ятки старовини,провадити історичні та краєзнавчі дослідження,підтримувати чесними грошима національну культуру,відстоювати громадське, популяризувати історію – це і є та чорна робота, якої цураються амбітні люди з завищеною самооцінкою. Робота непомітна, важка, невдячна, але вона виправдовує себе лише тоді, коли ти передаєш її учням, які продовжать твою справу. Бо собака на сіні – це великий гандж, що так часто трапляється. Як і комплекс Титанії,коли людина тягне все  на собі.

Є й біла робота – філософів, митців, вчених, які працюють на майбутнє суто в одній сфері, але і їм потрібно час від часу доказувати чином, що вони працюють для свого народу, а не лише для людства. Працювати  для блага свого народу – це і є робота на благо людства, і за це воздасться колись, коли закінчаться ці шалені глобалізаційні перегони маніпуляцій та технологій, і людство нарешті зрозуміє, що ми люди, доки ми різні і доки нам належить сад, який посадив і плекав наш рід. Бо коли серце і розум не встигають за перегонами, вони завмирають. Адже буває і так,що чорна робота стає білою, і навпаки.Це залежить від стану душі того, хто її виконує.

…Гурток творчої сільської молоді, охоплений бажанням єднатися, йде до панського будинку, бо там зараз гостюють такі свідомі молоді  люди, що навчаються в Петербурзі, з якими вони вчора співали разом українських пісень,мріяли про падіння режиму. Вони хочуть поділитися з ними майбутнім проектом. Натомість їх приймають неохоче, слуги зневажливо дивляться на бідну одіж, а ліберальні панянки і паничі намагаються їх позбутися, гостячи схололим чаєм.І ті йдуть,розуміючи, що насправді нічого спільного між ними немає, що «Ода до Радості» Шиллера у фіналі не прозвучить . А лише виття вітру, який жене опале листя кудись проти ночі.

Світло треба шукати. Якщо ваші діти чи прадіди не зуміли його зберегти для вас, то  треба заново викресати, бо є з чого. Справді, є з чого.