У дитинстві  на Великдень я почувалася  тією сиріткою, з вірша Шевченка. Не було чим похвалитися. Батьки-вчителі були під пресом і хоч паски в нас пекли і все як треба, але урізане, обмежене, нелегальне. Сусідки тягли 2 км ще й наш кошик зі свяченим до горішньої церкви, бо долішня була зачинена, а я любила дивитися з-під хати, як під вечір у суботу гарно вбрані люди з дітьми несуть кошики, прикрашені розмарином та букшпаном, і з них звисають вишиті рушники, підшиті корункою. Чомусь ця корунка мені найбільше подобалася. Нам  ніколи не купували обновок на Великдень, не знаю чому, бо ми були не такі вже й бідні. Іншим вчительським дітям купували.

Рано я вставала і, поки вдома лаштували на стіл,  ходила попід горб і дивилася на весняні квіти. То був мій ритуал: вийти зранку, з теплої хати, дивитися, що вже цвіте і вдихати холодні терпкі пахощі. Золоті ключики пахнуть мені Великоднем найбільше, а далі – жовта пшінка і фіалки. На схилі горба вже відцвітала мати-й-мачуха, можна було надибати ряст, навіть проліски. Квітки зозульки з шерехуватим листям не пахли, але  їхні суцвіття  були наповнені медом. Кульбаби ще не прокинулись, а білі конопельки сяяли в траві й ніколи не спали. Скромні жовтаво-зеленуваті зірочки гусячих лапок  теж мали свій чар. І як гарно було, коли на Великдень зацвітала  стара черешня на городі вуйка Вороняка. У просвітку було видно, як далеко в лісі і по горах цвітуть напівдикі черешні і терен, ліс був напівпрозорий, ніжно-зелений. Я не знала тоді нічого про аромотерапію, але мала в ній потребу, бо після сніданку за завішаними вікнами і замкненими дверима треба було йти до школи, де вчителі намагались  втримати нас до обіду і розважали як могли: то хімічними дослідами, то лекціями, то експериментами з магнітофоном, в якому завжди щось заїдало, або діафільмами. Вони були добрі цього дня, як ніколи. Я б воліла, щоб усе так було.

Гірше було прийти і зустрітись з однокласниками в нових сукенках, спідничках, светриках.Мені в принципі було байдуже до лахів, я тільки не хотіла, щоб мене питали, де моя обновка. І щось не пригадую, щоб питали. Частина вчителів мусила до вечора пантрувати, чи не стріляють із самопалів, але то тут, то там ляскали постріли, як правило, під горбом.І за травми мали чомусь відповідати вчителі. Вони ходили, вмовляли, ловили на гарячому, але то було не насправжки і ніхто на них не ображався.

У сьомому класі не було нічого цікавого, у такому віці дітей уже не забалакаєш, і, покрутившись на подвір’ї, ми з коліжанкою Галею втекли до річки. Галя знала всі потічки й джерельця,  а далі ми вирішили піти до лісу. Звідти добре було чути дзвони на Лопушній і з урізької горішньої церкви. Я вперше почула церковні дзвони. Ми блукали по лісі, де все було всіяне квітами.У  темних місцях ще квітли підсніжники, на мокрих місцях велетенські калюжниці, і подекуди ми знаходили низенькі кущики дикого бозу з неймовірно красивими рожевими квітами, що стануть в майбутньому лихими вовчими ягодами. А ще в лісі квітла густою синьою барвою печіночниця, або ведмеже вушко. Над нами нависали салатові китиці модрини, молоденькі, ще зім’яті листочки ліщини, а над терном на узліссі літали бджоли. То був такий гарний день, коли ми дивились згори на Вербовий потік, знаходили в ущелині лисячі нори, ковзались по жовтій глині й пили воду з маленьких водограїв. Дарма, що кажуть, ніби на великі свята до лісу з села тікають духи. Вони нас не кривдили, просто не пускали додому, де дорослі сидять за столом за безконечною гостиною.

Я повернулась досить пізно, отримала прочухана і дізналась моторошну новину – пропала дворічна сестричка тієї Галі, з якою ми втекли до лісу. Вийшла у двір і пропала. Жили вони в Горішньому кінці, там не було де й сховатись. Галя не була винна в цьому, бо мусила йти до школи, і дитина пропала саме тоді, коли ми там нудились. Малу шукали всюди- по шопах, оборогах, пивницях, сусідах. А наступного дня ми замість навчання пішли її шукати, і ще наступного – знову. І всі дні падав дощ. Наш клас шукав на річці, де росли густі лози. Ціле село трусило, всюди ходила міліція, робила обшуки. А батьки кинулись до ворожок. Десь на п’ятий день дівчинку знайшли сплячою в чужій шопі, куди вже раніше заглядали, здорову, але виснажену. Ніхто й досі не знає правди. Тепер би сказали, що дитину викрали інопланетяни, а тоді вважали, що хтось із сусідів помстився. Може, з того часу я почала сприймати Уріж як місце на межі темряви і світла, звідки можна потрапити в чорну діру підсвідомості й застрягнути там навічно.