Я рідко буваю на Личаківському цвинтарі, і тому помічаю зміни, й вертаюсь щоразу з іншою філософією життя і смерті.Цього разу  я помітила на кожній могилі червону лампадку.Всі вони світились 1 листопада, і звісно вже погасли.Це було зворушливо, що нікого не забули.

 Ангелів на цвинтарі не дуже багато, очевидно, в старі часи не було моди на їхні зображення.Взагалі, найкраще виглядають надгробки в стилі класицизму, хай би нічого не змінювалось.

Я хотіла просто походити алеями, а довелося як завжди читати цю Книгу мертвих.Прізвища чіплялись до мене, дати сипались під ноги осіннім листям, очі постійно наштовхувались на щось помпезне, сучасне. Особливо відштовхують сучасні бронзові скульптури, суміш пихи і псевдохудожності, які намагаються захопити якнайбільше простору і покласти під себе цілу родину.Але нехай, що мені до того…Колись на згадку про померлих будували сиротинці, робили якісь добрі справи, а зараз вважають, що рівень скорботи пропорційний величині й коштовності надгробка.Я собі згадала чудовий роман Ремарка «Тріумфальна арка», де сатирично зображені люди, які замовляють пам»ятники, вся ця кухня.Чимось вона нагадує літературну, коли високі ідеї девальвуються їхнім втіленням.

Взагалі цвинтар затягує і не хоче відпускати.Чим довше ти там залишаєшся, тим менше в тебе бажання звідси піти.В цьому нема нічого поганого.Це краще, ніж гуляти в парку, де можна втрапити в халепу, чи тинятись вулицями.Цвинтар не втомлює, він просто перетворює час, уповільнює його.

 На цвинтарі дізнаєшся новини: хто помер.Для тебе ці люди ще живі, а виявляється, їх немає уже кілька років.Починаєш пригадувати їхні обличчя – цього не може бути!

Та найдивніше думати, що й тебе тут поховають.Бо заслужила.Всіх письменників ховають на Личакові.І якась пришелепувата буде тинятись понурого і депресивного осіннього дня й натрапить на твою могилку, а потім поплентається додому, щулячись від пронизливого вітру, й забуде всі імена, які прочитала на чужих пам’ятниках.Ну от тепер мені й стало страшно.