Kанал RSS

Як поневолений народ руйнує мову колонізаторів

4

Червень 4, 2019 від Галина Пагутяк

Як поневолений народ руйнує мову колонізаторів

Можете зі мною не погоджуватись – це лише хвилеві враження від поїздки на Мамай-фест у Кам’янське кілька днів тому. Фестиваль, присвяченій персоні Козака Мамая, справжній український рай, поза межами якого  нуртує життя на основі зовсім інших цінностей. Місто під владою «червоних директорів» – це Запоріжжя. Не Кам’янське. Запоріжжя – трагічне,  розчавлене руським міром, зі сплюндрованою  москвоязичієм Хортицею, у мене викликало лише розпач. Чому ж місто металургів, батьківщина Брежнєва,російські вивіски і абсолютно російськомовне населення не викликало в мене відрази? Як,зрештою, і  раніше Дніпро? Бо я аж тепер дотямила, що мої вуха і очі почули й побачили  стійку тенденцію до перетравлювання мови колонізаторів. Благословенний звук «Г», тобі треба поставити пам’ятник – ти шибениця, на якій колись повісять руський  мір, повільно затягуючи петлю. Ці добрі неукраїномовні люди вимовляють “ Г”  так як треба нам, а не Кремлю: від провідників потяга до  малих дітей. Їх мова – ще не суржик, а адаптована до української горлянки примітивна російська, збагачена українськими словами та інтонаціями. Її вже не вистачає для висловлення і порозуміння, вона – для побуту, гри в карти,тут грають у карти навіть малі діти в потягах. На якомусь етапі вона стає поперек горла і починає душити. І виходу нема – треба скинути зашморг. Реакція перехожих та пасажирів на мою українську –  розгубленість і жаль, що вони так не вміють. Хотіли б, але не вміють. Лише раз я почула, як молода мати, йдучи вулицею, щебетала  по телефону українською легко і вільно, переходячи час від часу на милий суржик. Місцева, однозначно.  Мова з головою видає походження, і на Росії цей субпродукт будуть сприймати як хохлів і підлеглих. Ходячі шлунки це не турбує,звісно. У нас повно таких галичан, що в час війни їздять за поребрик на заробітки чи готові зрадити  навіть віру батьків заради карти поляка. На тлі освічених свідомих українців їх співвітчизники дедалі більше будуть почувати себе неповноцінними, а їх діти ще «подякують» батькам за Кіріла,Нікіту та Альону. Маю  надію,що для реваншу вже запізно трохи. Спротив буде, а тікати з цієї прекрасної благодатної землі не всі захочуть. Козак Мамай сидить собі у позі лотоса під деревом Пізнання, і шабля з пістолем напоготові. Нема чого за ними бігати та просити розмовляти мовою дідів і прадідів, виморених голодом та репресіями. Самі повернуться,бо кожен день віддаляє нас від Імперії і наближає до  України. Виживуть розумні й кмітливі, з люблячим серцем. Це – природній відбір  досконалих гомо сапієнс з маси, яка не знає жодної мови.

Називайте мене оптимісткою, як собі хочете. На агресію супроти  всього українського  треба відповідати жорстко і адекватно. Спитайте Козака Мамая  – як.


4 comments »

  1. Оксана Мазяр коментує:

    ДЯКУЮ, пані Галино! Бачити у руїні – замок майбутнього – таки мистецтво і пророцтво. Я також щиро вірю у це. А на разі скромно пошукую за рідними душами саме там – у Дніпрі, Запоріжжі, Одесі, Криму, тощо. Де лиш випадає нагода. Особисті зв’язки з людьми – це срібна куля проти ворога. СЛАВА! СЛАВА! Слав Мамаю УКРАЇНІ!!!

  2. tivasyk коментує:

    щиро дякую за цей трохи нетиповий для вас, але тим більш приємний допис оптимізму!

  3. Богдан Дячишин коментує:

    Наше слово, наші думки, наше життя, як, невидимо плачучи гіркою сльозою, сказала Оксана Забужко, закопані в пісок пустині, «І наш шлях через пустиню тільки-тільки розпочався» («Notre Dame d’Ukraine: Україна в конфлікті міфологій»). Попри те, пам’ятаймо твердження Івана Пулюя, що «Бог стоїть за тим, …за ким культура і цивілізація!», бо місія України, українця нести світові дух правди, щоб оживити змертвілу суспільність до життя:

    Як ти українець – готов будь на жертву,
    Готуйся щодня на розп’ятття:
    Ми духа несемо в колоду півмертву,
    А нам в нагороду – прокляття!..
    Іван Огієнко

    Розмислюймо над словами борця за державність України вдень та вночі: «Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ як національність» (Іван Огієнко. В кн. Миколи Тимошика «Запізніле вороття»). Пам’ятаймо, що в українців точкою відліку для їхнього життя завжди мусить бути – «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра»!.. До роздумів, до щоденної праці, бо сльозою думку не освятимо, сльозою правди не здобудемо…

  4. Богдан Дячишин коментує:

    «На початку було Слово, і Слово в Бога було…» Й те Слово, що було в зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає в новому світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний, міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля: «Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою» – писав про долю Шевченко. Зважте: українці звикли до того, що долю дитині дає мати (означення слова «материзна» в розумовому і духовному значенні), її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти, як щастя… Бездумна людина погубить усе… і своє, і те, що їй не належить. Оберігаймо, примножуймо наші думки щоденні – це наше життя, життя громади…

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *