Як поневолений народ руйнує мову колонізаторів

Можете зі мною не погоджуватись – це лише хвилеві враження від поїздки на Мамай-фест у Кам’янське кілька днів тому. Фестиваль, присвяченій персоні Козака Мамая, справжній український рай, поза межами якого  нуртує життя на основі зовсім інших цінностей. Місто під владою «червоних директорів» – це Запоріжжя. Не Кам’янське. Запоріжжя – трагічне,  розчавлене руським міром, зі сплюндрованою  москвоязичієм Хортицею, у мене викликало лише розпач. Чому ж місто металургів, батьківщина Брежнєва,російські вивіски і абсолютно російськомовне населення не викликало в мене відрази? Як,зрештою, і  раніше Дніпро? Бо я аж тепер дотямила, що мої вуха і очі почули й побачили  стійку тенденцію до перетравлювання мови колонізаторів. Благословенний звук «Г», тобі треба поставити пам’ятник – ти шибениця, на якій колись повісять руський  мір, повільно затягуючи петлю. Ці добрі неукраїномовні люди вимовляють “ Г”  так як треба нам, а не Кремлю: від провідників потяга до  малих дітей. Їх мова – ще не суржик, а адаптована до української горлянки примітивна російська, збагачена українськими словами та інтонаціями. Її вже не вистачає для висловлення і порозуміння, вона – для побуту, гри в карти,тут грають у карти навіть малі діти в потягах. На якомусь етапі вона стає поперек горла і починає душити. І виходу нема – треба скинути зашморг. Реакція перехожих та пасажирів на мою українську –  розгубленість і жаль, що вони так не вміють. Хотіли б, але не вміють. Лише раз я почула, як молода мати, йдучи вулицею, щебетала  по телефону українською легко і вільно, переходячи час від часу на милий суржик. Місцева, однозначно.  Мова з головою видає походження, і на Росії цей субпродукт будуть сприймати як хохлів і підлеглих. Ходячі шлунки це не турбує,звісно. У нас повно таких галичан, що в час війни їздять за поребрик на заробітки чи готові зрадити  навіть віру батьків заради карти поляка. На тлі освічених свідомих українців їх співвітчизники дедалі більше будуть почувати себе неповноцінними, а їх діти ще «подякують» батькам за Кіріла,Нікіту та Альону. Маю  надію,що для реваншу вже запізно трохи. Спротив буде, а тікати з цієї прекрасної благодатної землі не всі захочуть. Козак Мамай сидить собі у позі лотоса під деревом Пізнання, і шабля з пістолем напоготові. Нема чого за ними бігати та просити розмовляти мовою дідів і прадідів, виморених голодом та репресіями. Самі повернуться,бо кожен день віддаляє нас від Імперії і наближає до  України. Виживуть розумні й кмітливі, з люблячим серцем. Це – природній відбір  досконалих гомо сапієнс з маси, яка не знає жодної мови.

Називайте мене оптимісткою, як собі хочете. На агресію супроти  всього українського  треба відповідати жорстко і адекватно. Спитайте Козака Мамая  – як.